Розділ 23 Плани українського командування. — Київ чи Одеса? — Директива

Плани українського командування. — Київ чи Одеса? — Директива

З розгромом більшовицьких сил під Проскуровом та виходом українських військ на річку Бужок, а правого крила армії — на лінію Бар — Томашпіль командування Української Армії при розробці подальшого плану операцій було дуже занепокоєне присутністю армії генерала Денікіна на Лівобережній Україні, ліве крило якої вже підходило до Катеринослава, а центр її посувався приблизно з району Бахмута на Харків.

Хоч уже з перших кроків посування цієї армії на території України видно було її вороже ставлення до українського національного руху, але українське командування сподівалося, що як Антанта, так і генерал Денікін досить зорієнтувалися у стратегічно-політичній ситуації, взяли до уваги наслідки Великої Війни і революції та факт існування Української Народної Республіки та її армії. Українське командування покладало надії, що Антанта примусить генерала Денікіна урегулювати свої взаємовідносини з Українською Армією, бо більшовизм був чинником світового масштабу і загрожував однаково і самій Антанті, а тому боротьбу з ним треба було провадити в міжнародному масштабі. Зі свого боку, українське командування на чолі з Головним Отаманом С. Петлюрою розуміло, що боротися українському війську проти більшовиків з надією на повний успіх і за здійснення прагнень української нації можливо лише в контакті з іншими антибільшовицькими силами.

Армія генерала Денікіна упиралася своїм лівим крилом у Дніпро, за яким на Правобережній Україні стояла Українська Армія, що мала своїм завданням звільнити Україну від ворога. Для генерала Денікіна треба було або протягнути своє ліве крило аж до Збруча, а це призвело б її до збройного конфлікту з Українською Армією, або шукати з нею згоди та за її активної допомоги надійно забезпечити свій лівий фланг. У цей час прибули до Кам'янця-на-Поділлі військові представники від Америки, Франції й Англії, яким українське командування 30.07. висловило свої погляди й міркування. Тут же було запропоновано план операцій проти червоних на південному фронті. Згідно з планом у цих операціях мусила взяти участь і Польська Армія.

План цей намічав таке:

Генерал Денікін провадить головну операцію на Москву, тому треба дати йому можливість повної свободи рухів і скупчення більшості його сил на напрямку Харків — Курськ — Орел.

Щоб створити сильну загрозу для Москви з заходу, Польська Армія просуває свої сили на Дніпро до Річиці, що вона могла легко зробити, знявши свої дивізії з зовсім безпечного для неї українського фронту.

Українська ж Армія звільняє від Червоної Армії Правобережжя та займає своїми частинами напрямок Київ — Ніжин (1).

Такий план виробило українське командування. Про нього були поінформовані не тільки вищезгадані військові чужинецькі представники, а також і польське командування. Однак ці плани не було реалізовано, і то не з вини українського командування.

При обміркуванні плану дальших операцій Української Армії та вибору напрямку для наступу виникли дві думки: чи головний напрямок мусить бути в бік Києва чи Одеси?

З політично-національного боку захоплення Києва як столиці України давало повне моральне задоволення для війська й громадянства. З економічного боку Київщина була багата на хліб і цукор. Там було багато цукроварень, гарбарень та винокурень, в продукції яких була заінтересована сама Армія, бо чимало з того добра могло піти як експорт в обмін на потрібний військовий матеріал для України.

Зі стратегічного боку київський напрямок давав змогу перетяти шляхи відвороту 14-ї совєтської армії на північ, бо переправи через Дніпро від Херсона аж до Кременчука вже були в руках Армії генерала Денікіна, крім залізничних мостів біля Черкас та Києва.

Рух Української Армії в цьому напрямку й опанування переправами дало б змогу захопити в наші руки всю запільну базу 14-ї армії на Правобережжі з усім залізничним майном та засобами транспорту, що його так потребувала Українська Армія. Крім того, за прийняття київського напрямку говорило ще й те, що більшовики тримали в своїх руках залізницю Коростень — Мозир, і вони легко могли перекидати свої сили хоч би в район Коростеня для удару по лівому крилі Української Армії. І це було великою загрозою для нас.

Одеський же напрямок в разі опанування побережжя Чорного моря між Одесою і Херсоном мав величезне економічне значення, бо звідсіля ми мали б доступ до Європи і могли б налагодити безпосередні торговельні й політичні стосунки з нею. Українське командування сподівалося отримати через Одесу такий потрібний військовий матеріал. Але зі стратегічного боку одеський напрямок не давав жодних вирішальних результатів у боротьбі з Червоною Армією.

Отже, добре зваживши всі ці аргументи, командування Української Армії вибирає напрямок на Київ.

Штаб Дієвої Армії видає таку директиву:

1. Загальний наступ починається 02.08.

2. Операції в напрямку Жмеринки ведуть дві групи: отаман Тютюнник з дивізією повстанців і 2-а дивізія атакують Жмеринку з південного заходу. Запорожці від Проскурова фланговим маршем через Літин виходять на Вінницю, щоб захопити її і цим допомогти отаману Тютюннику та перегородити відступ червоним.

3. Група Січових Стрільців і 2-й галицький корпус наступають на Старокостянтинів — Кульчин і виходять на річку Хомору. Два корпуси Галицької Армії (1-й і 3-й) наступають через Летичів — Літин приблизно на фронті Янів — Уланів — Любар. 3-я дивізія активно прикриває Вапнярку.