Розділ «М. Горбовий. Різдвяні свята у війську»

Перші Різдвяні свята

По битві на Николая в селі Зуґо під полонинами Плай, повіт Soliva Мункачівського комітету, де наша сотня Дудинського Романа стратила більше 50 людей у ранених, полонених і вбитих та ледве зі скорострілом і кільканайдцятьми людьми вернула на Плай, ми отримали кількаденний відпочинок.

Поміщення було дуже зле, бо в одній майже стайні був 1-й курінь стрільців і оден курінь мадярського ополчення і мусілося там для себе варити харч. І кождий собі може представити, що кілько людей як хоче собі зварити в одній стайні, то тілько-то диму буде всередині. І в тім диму треба було сидіти. А надвір невільно було іти, бо сей час з долини летіли гранати і шрапнелі. В тій-то стайні мали ми кількох ранених. Та, на щастя, на 1 січня 1915 р. зійшли ми з того "спочинку" на двірець Заника, звідки цілий 1 — й курінь отамана Коссака від'їхав до міста Solyvy (Свалява. — Ред.). З Solyvy сотник Дудинський від'їхав на двомісячну відпустку до Відня.

Там перебувши два дні, від’їхали ми полевою желізницею 3 січня 1915 р. до Поляни Великої, в котрій лишились сотника [Осипа] Букшовапого і сотника [Зенона] Носковського з отаманом [Грицем] Коссаком. Сотня Дудинського із Сороковським і Ґоруком Сенем під проводом того ж поїхали до села Берегерораш (Підлоззя. — Ред.), де розмістилась по хатах. Люди переважно бідні, бо нема поля, хати курні з т. зв. небом. Звідти ми розсилали стежі в напрямі Збуна, Здиневи і Фораш-гути (Родникова Гута. — Ред.) і ин. Також виставляли полеві сторожі на горі Rocah (Кінський верх. — Ред.), кінець полевої желізниці й инші місця, котрих назв уже забув. У тих горах сніги були досить великі, так що годі було перейти. Через що і боєва діяльність була утруднена.

На свята прибув до нас делегат з Української боєвої управи посол четар [Володимир] Старосольський і мав до зібраних сотень промову. Потім роздавали стрільцям книжки і дарунки від Українського жіночого комітету, а то: білизна зимова із сирого шовку, чоколяда, тютюн, паперосниці, ножики, нитки і т. ин. дрібнички. З того всього я і ті стрільці, що зі мною були на полевій сторожі, не дістали нічого, бо казали, що не стало. Хоч того прийшло досить до всіх, але прецінь із Відня до нас у поле дорога далека і то вивітрило, перейшло через всі руки.

З обозу привезли були пшеницю, голубці й пироги, але також не для всіх стало, лиш для тих, що були вдома. Лиш лікеру і вина дістали всі. В цивільного населення було на вечерю варена садовина сушена, капуста, бараболя, а в багатих голубці й горілка, за котру у тамошніх Жидів не було тяжко. Такі-то Різдвяні свята мав я і ин. стрільці в полі в першім році війни. Але однак мало хто сумував, бо між стрільцями і офіцерами [була] згода і товариськість, і через те весело жилось. Таку службу мали ми до 22 січня 1915 року. З 22 на 23 січня розпочалась офензива. Офензива спільна з німецьким військом, і ми пішли аж до славної Маківки!

Другі Різдвяні свята

Різдвяні свята 1915 року відбулись над рікою Стрипою, в селі Соснові, повіт Підгайці. Зима була тяжка, тим більше на Поділлі, де сильні вітри з морозом усе змітають так, що не один знайшов собі смерть під снігом, хотівши сповнити приказ і піти на вказане місце. З тамтих сіл ішли люди на желізну дорогу прокидати сніг, бо желізничний рух був спинений. Я сам був перед святами присипаний снігом разом із саньми і кіньми. Аж на другий день робітничий відділ добув нас. Та коні були замерзли, а я своїм життям завдячую доброму убранню. В селах сніг був рівно з дахами. Я лиш відморозив собі руки, ноги і дістав ревматизм.

Зате на позиції був спокій, бо головна ворожа сила відійшла аж за ріку Серет. Степами годі що було довезти на позицію. Над Стрипою лишилися лише сторожі. Хто був тоді в тих сторожах, той бачив, що натерпілись люди і худоба, а найбільше в обозах. Бо хто був у запасі на позиції, сидів у хатах, лише вдень на кілька годин ішов відкидати сніг на дорогу. А як була велика завірюха, то сиділи в хатах. А обоз мусив все довозити кільканайдцять кілометрів. Так що не одному відхотілось жити на світі.

Перед святами приїхав до мене брат Роман, а недалеко за Піцгайцями був брат Іван. Я був в офіцерській кухні і був би мав хоч гарні свята, але Романові не можна було довше затримуватись у Новосілці із приказу корпусної команди. Так я був одинокої приємності позбавлений, а до того мав завше на думці родину. До брата Івана не було часу піти, бо щодня мусів бути на позиції.

Щодо їжі, то не було що нарікати. Однак кому хотілось їсти, якби поїхав досвітком таким морозом і вітром, а вернув аж пополудні. То лиш може той зрозуміти, хто в такім був. Дарунки були, але не такі, як тамтого року. Щодо мого приміщення, то було добре, бо люди багатші, а і господар Іван Гусак був добрий чоловік, і як на ту місцевість, то досить просвічений. Я був у них як вдома. Вони мене мали як за рідного сина. По святах від кухні відійшов і вже поводилось лучше, а ще лучше навесні і в літі. Справжній рай. Музика грає, товариство гуляє, а Москалі не стріляють, бо не мож було ближче притягнути канони через багно. Степи розлогі, воздух здоровий, птахи співають, аж хочеться жити. До того офіцери жили зі стрільцями більше по-товариськи і всі стрільці на моїй позиції були як одна родина. Аж перервала то все московська офензива в червні 1916 року. А хто був у Соснові, той знає, з яким жалем опускалося ту улюблену позицію і Веселу (Весела — то був відтинок стрілецької позиції, на котрій стрільці зазнали найбільше веселостей і приємності).

Треті Різдвяні свята

Різдвяні свята 1916 року [провів] на Кирлібабі, на Буковинськім фронті, на позиції при кінці Кирлібаби дорогою до Дорни-Ватри наліво на горі до 1550 м високості, проти гори, званої Дидуль. Тепер стоїть там хрест на пам'ять, що була там Гуцульська сотня. По славній битві під Бережанами в жовтні 1916 року, коли то Москалі поперлись там перервати фронт і піти офензивою, то завдяки стрільцям того їм не удалось. Бо хоч і розбили цілий корпус, та і вони мали такі втрати, що не могли вже дальше іти. Отже, по тих битвах рештки стрільців, котрі лишились при живих, вирушили коло 8 жовтня того року під проводом поручника [Миколи] Стронського і четаря [Гриця] Труха, а обоз під проводом четаря [Івана] Цяпки — до Вишколу У.С.С., котрий стояв тоді у селах Розвалові, Надідичах і Верині, а Кіш — у Пісочній. Усі села над Дністром, коло Миколаєва (Львівської області. — Ред.). На фронті зісталась лиш стрілецька кінниця під проводом сотника [Романа] Камінського і технічна сотня під проводом [Івана] Сіяка. В кілька днів утворилась у Вишколі з розбитків стрілецького Легіону і висуджених стрільців, вернувшихся з 24-го пішого полку, сотня під назвою Карпатська, яку потім назвали Гуцульською сотнею, бо складалась переважно із [Гуцулів] Косівщини і Коломийщини. Про правдиву ціль тої сотні не знаю, лиш говорили, що має іти на партизанку і на розвідку…

27 жовтня т. р. від'їхала сотня через Угорщину за Мармороський Сигіт до місточка Nagi-Bocsko (Великий Бичків. — Ред.), потім до Kis-Boscko (Малий Бичків. — Ред.), а вкінці до села Крученова, повіту Мармороський Сигіт, заселеного переважно Жидами. Сотня зісталась приділена до деташми [майора] Русса і ввійшла у склад 7-ї армії 11 — го корпусу 59-ї дивізії і 18-ї гірської бригади. По місячнім вишколі відійшли на Присліп, через котрий у той час Москалі хотіли передертись на Семигород, щоб у той спосіб допомогти Румунам в офензиві. По дводенній битві, стративши коло 30 людей у ранених і одного вбитого з Кут стрільця Романюка, скріплені німецькими військами, пішлим на приступ і відобрали одну важну позицію, без котрої грозив нам відворот. Також забралим кілька скорострілів і до 800 полонених. По битві віддалим позицію Німцям, а самі відійшли по приказі на Кирлібабу, де в той час москалі перервались на 31 — й полк стрільців і забрали Кирлібабу, однак ми відбили і окопались.

На Прислопі Німці дуже нами радовались і не могли нас нахвалитись. А були там знакомі нам полки гренадирів, котрі були з нами на Маківці. По тих битвах не було нічо важнійшого, лише міновий і артилерійський огонь, а також стежні перестрілки. Коло половини грудня упав сніг, та невеликий був. Цілу зиму лиш морози доходили до 36 стопнів. На святого Миколи хотіли Москалі зробити наступ у честь свого царя Миколи II, та наш крісовий перехресний вогонь і моздіровий змусив їх поховатись у свої окопи назад. Було спокійно аж до кінця нашого побуту на Кирлибабі. Свята перейшли спокійно і незамітно, бо нічого такого незвичайного не було, ані дарунків не було жадних. Свята були ще гірші від тамтих.

Четверті Різдвяні свята

По битві над Збручем 29 липня 1917 p., де Гуцульська сотня здобула перехід через ріку в селі Збриж, а заразом і примісток зробила, на приказ сотенного я відійшов до Коша. Думаю, що був я сотнику Бужорови з Буковини не вигідний у сотні, бо [сотник] казав, що я соціаліст і радикал. А що він соціалістів і радикалів "любив", то доказом є те, що на похороні стрільця Ониськова Василя навіть не був. Але менше з тим. Прийшло сміття з війська і хотіло знущатися над стрільцями, а що мені то було не по нутру, то відіслав мене до Коша, де зістав приділений до відділу виздоровців.

По отриманні відпустки відійшов я в половині грудня до Рудник за наставника коло полонених Москалів. Я із двома стрільцями пішов на хутір Казимирівку, належачий до поміщика Поланского, дідича на сім тисяч моргів поля з чотирма хуторами з осідком у Рудниках. Там жилось незле, бо не було тяжкої роботи, але і їсти не було багато.

Зима була суха, але із сильними вітрами. З Коша бувбим пішов на свята додому, але звідтам не пішов, бо не було мене кому заступити. Свята були у мене найсумніші, бо мож було додому піти, та не пускали. До того ще не було де хліба дістати, і якраз тоді не пібрали свого. Я на свята [був] без куска хліба. В Австрії давався відчувати брак всього харчу і не раз по кілька днів не було хліба, а як прийшов, то на вісьмох оден.

У Коші було ще якось…