Зима з 1914-го на 1915 ріку Карпатах.
Після впертих і завзятих боїв на Бескиді 1914 року, коли австрійська армія почала дальше відступати на Мадярщину, 2-й курінь Українських січових стрільців, пробувши ще пару тижнів на сніжних полонинах Зуґо, перейшов на відпочинок до Берегфораш (чи Берегове це тепер?) на Закарпатській Україні (нині с. Підполоззя Воловецького p-ну Закарпатської області. — Ред.).
Не був це правдивий відпочинок, бо сотні мусіли на зміну висилати стежі й виставляти полеві сторожі на Коссяку (Koszak. — Ред.), Здиняві, Збуні й др. Не була це легка справа. Зима тоді була велика, западиста, місцями було по півтора й по два метри снігу. У деяких місцях були ледве протоптані стежки, в інших і цього не було. Треба було бродити величезними снігами, що сильно мучило стрільців. Правда, через те неможливо було вести й правильних боїв, тож на фронті панував деякий спокій.
Великі сніги утруднювали всяку полеву службу, і щоби усунути ці труднощі, дали нам т. зв. решета на ноги. Були це обручі в розмірі менш-більш 20x40 цм, переплетені ютовими пасами, т. зв. гуртами. Прикріплювалось це до підошв і так ходилося по снігах. Було це остільки вигідним для нас, що на стежах не вродилося по снігах по вуха, а можна було йти по поверхні снігу. На свіжому снігу западалося 10–20 цм углиб, а на твердому й стільки ні. Коли до цього ще стрілець вдягнув білу полотняну кирею з каптуром, щоби противник не міг завважити стежі, то кращого вже й не бажалося.
Та прийшли до нас лещатарі — альпійські стрільці. Були це самі австрійські Німці. Всі у старшому віці, бородаті, не одного вже припорошила сивина, з люлькою в зубах, але як стали на лещата, то летіли з вітром навздогін. Тільки й дивуватися.
Багато з нас, стрільців, до того часу не бачило лещат, а тим самим їхати на них не вміло. Але та їзда всіх так зацікавила, що, коли проголошено відкриття лещатарського курсу, зараз до нього зголосилося поважне число стрільців.
Приємні, незабутні були це часи.
Бувало, вирушить на лещатах яка чета стрільців та з півсотні або сотня Німців, наче діти з батьками… (Між нами дуже мало було з двайцяткою; усе по 17, 18, а були й по 16). Німці, вуйки-лещатарі, як ми їх жартом називали, був веселий народ. Сиві борода чи волос на голові виглядали наче штучні, причеплені. Лице у кожного здорове, рум'яне, а очі живі, веселі, наче в молодиків. Тому ми скоро зжилися із собою.
Вони показали нам дещо із грубшого, як поводитися з лещатами, а там уже кажуть доганяти себе… Не раз розсиплемося розстрільною поміж смерічками, по горбах і маркуємо бій. Та тут як налетять вітром "вуйки", як стануть прати сніжками… Стрільці врозтіч, падуть, перевертаються, бо ще не вправлені. Але цього "вуйкам" тільки треба було. Допадуть лежачого на землі, навалять на нього кучугуру снігу, що тільки куски дощок видно, й добувайся тоді… А самі регочуться, шуткують…
Такою "методою" дуже скоро відучили стрільців падати. 1 вкоротці стало вже й "вуйкам" перепадати від стрільців. Бо все ж таки що 17 літ, то не 45!
Та недовго цього романтизму було. На 21 січня 1915 р. почалася австрійська офензива, і вже в першім бою лещатарі відіграли велику ролю.
М. Горбовий. Гуцульська сотня У.С.С
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Гуцули у Визвольній боротьбі» автора Горбовий М.І. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „М. Горбовий. Лещатарство в часі війни“ на сторінці 1. Приємного читання.