Розділ «П. Арсенич. Гуцули Косівщини у Визвольній боротьбі»

До 1918 року Гуцульщина належала до Австро-Угорщини. Та австро-угорська імперія розпалась. На її території виникли нові держави, які пошматували Гуцульщину. Галицьку її частину загарбала Польща (1919–1939), Буковину окупувала Румунія (1918–1940), Рахівщину 1919 року завоювала Чехо-Словаччина, а 1939 року — Угорщина.

1944 року Гуцульщина повернулась до України. Нині ця історико-етно-графічна область розкинулась у південних гірських районах Івано-Франківської області (Верховинський, Косівський райони і частина Надвірнянського), південно-західній частині Чернівецької області (Вижницький і Путильський райони) та на Рахівщині, що на Закарпатті, а також у Марамороському та Сигітському повітах Румунії.

Гуцули традиційно займалися тваринництвом, а також рубали і сплавляли ліс гірськими річками. Займалися ткацтвом, килимарством, токарством, різьбярством, мосяжництвом, кушнірством, гончарством…

Краса Карпат, звичаї і побут, чарівні пісні, перекази, легенди, барвистий одяг гуцулів здавна приваблювали до себе письменників, художників, учених. Для них Гуцульщина ставала джерелом натхнення. Про невмирущу красу Гуцульщини писали не лише українські, а й польські, чеські, угорські, німецькі, французькі, англійські та російські письменники.

На Гуцульщині народились письменники Юрій Федькович, Михайло Павлик, Марко Черемшина, Данило Харов'юк, Василь Атаманюк, Андрій Красовський, Микола Матіїв-Мельник, Ростислав Єндик, Роман Іваничук, Марія Влад, Тарас Мельничук, Микола Яновський, Василь Герасим'юк, Іван Малкович, Павло Федюк, Дмитро Арсенич та інші.

Присвячували Гуцульщині свої твори Іван Франко, Михайло Коцюбинський, Леся Українка, Ольга Кобилянська, Сидір Воробкевич, Гнат Хоткевич, Христя Алчевська, Михайло Козоріс, Василь Щурат, Дмитро Загул, Володимир Гжицький, Роман Федорів, Степан Пушик та інші.

Гуцульщину оспівували письменники, творчість яких у час совєтської окупації замовчувалася. Це Улас Самчук, Олесь Бабій, Юра Шкрумеляк, Олександр Олесь, Микола Матіїв-Мельник, Петро Шекерик-Доників, Олена Кисілевська, Богдан Лепкий… Віддали данину Гуцульщині й польські письменники Юліян Бенаш ("Дух Чорногори") та Станіслав Вінценз ("На високій полонині"). Писали про неї і в далекій Канаді Іван Бодруг, Василь Склепович, Іван Кузич, Іван Боднарчук, Михайло Ломацький та інші. Красу гуцульського краю, звичаї і побут гуцулів змалювали українські й польські художники.

Славилась Гуцульщина й борцями за Українську державність, які у лавах УСС, УГА, Армії УНР, УВО, Карпатської Січі та УПА творили світлу легенду для наступних поколінь борців.

Значний вплив на зростання волелюбних настроїв верховинців мали революція 1905 року на Великій Україні та перебування на Гуцульщині Гната Хоткевича, Івана Франка, Лесі Українки, Михайла Коцюбинського, Антона Крушельницького, Ольги Кобилянської, Олександра Олеся, Кирила Трильовського і Володимира Гнатюка. Під впливом цих діячів гуцули, крім економічних, почали висувати ще й політичні вимоги — вимагали загального виборчого права, поділу Галичини на українську і польську частини, запровадження у школах української мови та використання її в державних установах, відкриття Українського університету… Повсюдно зароджувались осередки товариства "Січ", які з 1913 р. перетворилися на піввійськові організації.

З серпня 1914 р. уЛьвові постали Головна українська рада та Українська бойова управа, до складу якої входив Михайло Ґеник-Березовський із Вижнього Березова. Ці організації закликали українців Галичини до боротьби проти Росії.

На Гуцульщині організовували добровольців в УСС адвокат Микола Лагодинський із Делятина, Петро Шекерик-Доників, учителі з Косова Іван Устиянович і Олекса Іванчук, сини Івана Франка — Петро й Тарас. У результаті цих заходів на збірний пункт у Стрий прибуло до 10 тисяч добровольців, з них більшість гуцули…

Внаслідок Першої світової війни розвалилась не лише Австро-Угорщина, а й Росія та Німеччина. На їхніх руїнах постали нові держави, серед них і Західноукраїнська Народна Республіка. Гуцули з ентузіазмом взялися до державної праці.

Староста Косівського повіту Анатоль Лепкий видав розпорядження, щоб усі площі і вулиці в Косові, Пістині, Кутах, Яблунові і Жабйому назвати на честь українських діячів, а саме: Тараса Шевченка, Івана Франка, Михайла Грушевського, князя Святослава, святого Володимира, князя Романа, князя Данила, Петра Дорошенка, Богдана Хмельницького, Петра Сагайдачного, Івана Мазепи, Пилипа Орлика, Байди-Вишневецького, Мирослава Січинського, Михайла Павлика. А площі назвати — Берестейського Миру, Олекси Довбуша, Стрілецька, 1 падолиста.

Вже за місяць, 1 грудня, в Косові почала працювати українська друкарня. Того ж дня вийшло перше число першої на Косівщині газети "Урядові вісті". На початку 1919 р. створено видавництво "Довбуш", редакторами якого стали відомі громадські діячі, колишні січові стрільці Микола Угрин-Безгрішний та Богдан Заклинський. Радикальна партія Косівщини заснувала журнал-тижневик "Чорногора", редактором якого став усе той же невтомний Угрин-Безгрішний. З його іменем пов'язане також заснування повітової бібліотеки і театру в Косові. В ч. 5 "Урядових вістей" (1 лютого 1919 р.) опубліковано повідомлення такого змісту: "Бібліотеку організовує комісар-осаул Микола Угрин-Безгрішний. Український театр ім. І. Тобілевича в Косові гарно розвивається. Вже дав дві вистави драми Б. Грінченка з часів козаччини "Степовий гість". Управитель театру М. Угрин-Безгрішний".

Вища законодавча влада була зосереджена в руках членів Української Національної Ради. Однак у перші ж тижні її діяльності виявився брак представників повітових міст і сіл. Тому були проведені довибори 22–26 листопада. Від Косівського повіту обрано етнографа Петра Шекерика-Доникова із с. Жаб'є.

Косівський повітовий уряд велику увагу приділяв утведженню в повіті національної школи. Ще у грудні 1918 р. навчання у школах велося на австрійській законодавчій базі. Необхідні були негайні реформи. Місцевій владі довелося це робити без інструкцій і розпоряджень. Тому Анатоль Лепкий 18 грудня постановив, що до вирішення державним законодавством всі австрійські постанови і закони в освітній галузі скасовуються, "бо інтенцією сих законів є виховання молоді на лояльних австрійських горожан, а… школа в Укр. Нар. Респ. мусить бути виключно національною". Далі постанова запроваджувала викладання всіх предметів українською мовою. Дозволено користуватися існуючими підручниками, зокрема читанками, але скоротивши все, що не стосується історії та географії Української держави. Зверталася особлива увага на те, щоб учні вміли співати український національний гімн.

Перші кроки українського шкільництва в Косівському повіті давалися важко. Не було не тільки підручників, а й учителів і шкільних приміщень. Проблеми вирішувалися неймовірними зусиллями кількох інтелігентів, які взялися за освітню роботу в повіті. Так, засновники видавництва "Довбуш" визначили як першочергове завдання видати шкільні підручники. До нового навчального року (1919–1920) планувалося видати підручники з п'яти навчальних предметів.

Повітовий уряд і Косівська філія Українського педагогічного товариства (голова Петро Побігущий) взялися за підготовку педагогічних кадрів. Оголошувалися конкурси на заміщення посад тимчасових учителів із числа осіб, які мали свідоцтво зрілості чи інший документ про освіту.

За уряду ЗУНР у гуцульських селах відбувалися багатолюдні віча. Так, у лютому і березні 1919 р. верховинці вимагали від уряду ЗУНРземельної реформи. На вічі в Косові 17 лютого 1919 р. Петро Шекерик закликав передати землі графа Скарбека народові. Віче у Красноїлі 24 лютого ухвалило викупити поміщицьку землю за низькою платою, а полонини, що належали державі та євреям, передати у власність громад без викупу. Державні й панські ліси розділити між малоземельними та безземельними мешканцями гір. Ґрунтовий податок скасувати, а запровадити податок від прибутку. Селяни домагалися й побудови залізниці із Залуччя через Кути — Жаб'є на Верховину і відкриття промислових шкіл у Косові та Жабйому.