Розділ ««ПРОБУДЖЕНА З ДОВГОГО ТЯЖКОГО СНУ»»

Інтелектуальні інтереси Гердера у 1770-х роках охоплювали питання мови і давньої історії. 1772 року він написав своє «Дослідження про походження мови», а в середині того-таки десятиліття — працю «Найдавніший документ людського роду». Його увага до походження і старожитностей поєднувалася з інтересом до фольклору, про що свідчать публікації у 1778–1779 роках його збірників народних пісень. У цій сфері Гердер був батьком-засновником, і значення його праць виходить далеко за межі східноєвропейського фольклору. Але саме завдяки Гердерові народи Східної Європи стали предметом серйозних досліджень фольклористів. У праці 1777 року Гердер розглядав народні пісні яко засіб розвитку «мали людства» — нової фольклористичної географії, що підкреслювала проблему відсталості:

Всі нерозвинені народи співають і працюють; вони співають про те, чим займаються, і оспівують свої заняття, їхні пісні — архіви народу (das Archiv des Volks), скарбниця їхньої науки і релігії, їхньої теогонії і космогонії, діянь їхніх батьків і подій їхньої історії 62.

Фольклор для Гердера був точкою, в якій ці народи зринали із нерозвиненого минулого до антропологічного сьогодення — кожен зі своїм особливим архівом, котрий виконував функцію його етнографічної ідентифікації. Що ж це за народи? Гердер спробував окреслити географічний ареал фольклорних студій: «У самій Європі досі є низка народів не пізнаних, не описаних з цього погляду. Ести і латиші, венеди і слов’яни, поляки і росіяни, фризи і прусси» 63. Звісно, більша частина цієї праці пізнання й опису мусила охопити Східну Європу. Але сам список дуже цікавий: в ньому перемішалися національні й реґіональні, стародавні й сучасні назви. До слов’ян Гердер ще не зараховував автоматично поляків і росіян. Його підхід до фольклору змінював звичні категорії аналізу.

Свою першу збірку народних пісень Гердер видав у 1778 році, в рік смерті Руссо. Безсумнівно, пропонуючи 1769 року зробити Еміля національним дитям Лівонії, (437) він складав шану ідеям Руссо; в їхніх поглядах на національну культуру і національну ідентичність чимало спільного. У своїх «Міркуваннях» Руссо пропонував Польщі створити національні установи, щоб «виховати геній, характер, смаки і манери» поляків. Він наполягав на збереженні «давніх звичаїв» і навіть «запровадженні (нових) звичаїв, які пасували б полякам», аби в такий спосіб зміцнити їхню національну ідентичність 64. Інтерес Руссо до давніх звичаїв скидався на Гердерове захоплення фольклором, але пропозиція щодо введення нових звичаїв (тобто, іншими словами, незвичаєвих звичаїв) виказує подальшу мету Руссо — формування національної ідентичності. За Гердером, національна ідентичність лежить у фольклорі й давніх звичаях — своєрідному історичному архіві, за допомоги якого можна її означувати і досліджувати. Але мета антропологічного підходу Гердера полягала не так у вихованні ідентичності народу, як у розпізнаванні його і розміщенні на «мапі людства». Якщо Руссо мріяв, аби назва Польщі стала незникомим національним символом, який зберігатиметься у серцях поляків, Гердер усунув поляків з власної наукової схеми незадовго до того, як Польщу було стерто з європейської мапи. Адже, підкреслюючи питання мови, давньої історії, антропології та фольклору, він знайшов такий методологічний ракурс, за якого Польща розчинялася в загальному слов’янському світі. Майстерне володіння «архівами» дозволяло Гердерові довільно обирати аналітичні категорії.

У 1776 році Гердер оселився у Веймарі, який перетворювався на нову культурну столицю Європи. Його «Ідеї до філософії історії людства» було написано саме там протягом 1780-х років — перша частина вийшла 1784 року, а четверта 1791 року. Останні томи Ґіббона з’явилися 1788 року, отже, дві епічних праці творилися майже одночасно. Теми їх також багато в чому перехрещувалися: після перших двох частин, де Гердер розглянув такі проблеми, як земля, природа людини, різновиди роду людського, походження мови, науки, мистецтва й релігії, у третій частині він перейшов до стародавньої історії, зокрема до греків і римлян. На початку четвертої частини мова зайшла про варварів античної історії — «північних народів старого світу». (438) То були «варварські й кочові народи», «рештки» яких ще можна зустріти в горах або недоступних районах, «де їхня стара мова і якісь залишки давніх звичаїв трохи вказують на їхнє походження». Допитливому антропологові нечасто випадала така нагода, але сліди загальнішого характеру фахівець міг побачити й у себе вдома, навіть у Веймарі. Річ у тім, що північні варвари, хоч куди б вони йшли, «приносили з собою вандало-ґотсько-скіфсько-татарський спосіб життя, відбитки (Merkmale) якого досі залишилися в Європі» 65. Звісно, пошук скіфських відбитків і татарських слідів у XVIII столітті був основою для вивчення давньої історії Східної Європи.

У наступних розділах Гердер розглядає, по-перше, басків, ґелів і кімврів; по-друге, фінів, латишів і прусів; по-третє, германців і, нарешті, слов’ян. Угорців згадано поряд із фінами, але Гердер передбачав, що внаслідок постійних перемішувань і взаємовпливів угорська мова невдовзі опиниться на грані вимирання. Таке провіщення ще більше перетворювало Східну Європу на слов’янський реґіон, який Гердер географічно означував «від Дону до Ельби і від Балтійського моря до Адріатичного». Опис цієї території за допомоги річок спричинявся до розмивання національних кордонів, що для Вольтера у XVIII столітті означало існування однієї всеохопної Російської імперії, а для Черчилля у XX — єдиного монолітного радянського блоку. Для Гердера таке руйнування кордонів тягло за собою виникнення етнічно уніфікованого реґіону — «велетенського простору, що його в Європі населяє досі переважно одна-єдина Нація» 66. Коли Гердер зосереджується на питаннях етнографії, то розрізнення між давньою і новітньою історією легко зникають.

«Вони любили землеробство», — пише Гердер про слов’ян, уявляючи їх між «стадами і хлібами», але й визнаючи торговельний складник їхнього економічного життя, обумовленого географічним розташуванням. Попри те, що формально він зараховує слов’ян до північних варварів, у його географії вони однозначно розміщувалися у Східній Європі, поміж Європою та Азією: «На Дніпрі вони збудували Київ, на Волхові — Новгород, і обидва ці міста незабаром стали квітучими торговельними центрами, бо об’єднали Чорне море з Балтійським і переправляли товари Сходу (Morgenwelt) (439) на північ і захід Європи». У Німеччині слов’яни працювали в копальнях, обробляли метали та варили мед, а також «саджали фруктові дерева й провадили, як того вимагала їхня вдача, радісне, музичне життя». Гердер вихваляв їхню «музичну вдачу» двадцять років тому в своєму щоденнику 1769 року; тепер він сам став композитором фольклорної фантазії про слов’янські народи. «Вони були милосердні, підкреслював Гердер, — гостинні аж до марнотратства, любили сільську свободу, але були покірні і слухняні, вороже ставилися до грабіжництва й руйнування». Тому їм довелося стати жертвами поневолення, передовсім з боку німців, а «рештки слов’ян у Німеччині нагадують те, що зробили іспанці з перуанцями» 67. Для Гердера слов’яни були поневоленим мирним і вільнолюбним народом, що цілком суперечило уявленням Ґіббона: в його книжці, яка вийшла трьома роками раніше, озброєні отруйними стрілами слов’яни садять своїх полонених на палі, здирають з них живцем шкіру, б’ють їх і спалюють.

Давня історія слов’ян у XVIII столітті була, напевно, широким полем для творчої уяви. Уява самого Гердера несла його через сторіччя від найдавніших часів до сучасності і майбуття, навіваючи інше дивовижне пророцтво:

Колесо мінливого часу обертається невпинно; і позаяк ці нації переважно населяють найкращі землі Європи, то коли всі ці землі буде повністю оброблено й там з’явиться торгівля, — а нічого іншого й уявити не можна, бо європейська політика і законодавство сприятимуть безпечній праці й мирним стосункам між народами замість войовничого запалу, — тоді ви теж, так глибоко принижені, а колись працьовиті й щасливі народи, нарешті пробудитеся зі свого довгого глибокого сну, скинете кайдани рабства і станете володарями своїх прекрасних земель — від Адріатичного моря до Карпатських гір, від Дону до Влтави — і там святкуватимете свої давні свята мирної праці й торгівлі 68.

Однією з цікавих рис Гердерового пророцтва був перехід до другої особи множини, від антропологічного аналізу до безпосереднього звернення до самих слов’ян. (440) Отож Гердер пророкує безпосередньо слов’янам. Граматична зміна відбувається так раптово, що перекладачі часом не зважали на неї і замість «ви» перекладали «вони» 69. Так само як Вольтер писав до Катерини, а Руссо звертався до «мужніх поляків», Гердер використав обидві моделі: спершу, у своєму щоденнику 1769 року, звернувся до «великої імператриці», а потім, 1791 року, в четвертій частині своїх «Ідей», виголосив пророцтва всім слов’янським народам. Тут жанр філософського звертання епохи Просвітництва постає у своєму найповнішому вияві, охоплюючи одним «ви» цілу Східну Європу — від Адріатичного моря до Карпат і від фортеці Петра на Дону в Азові до празьких шпилів на Влтаві. У щоденнику він уявляв себе другим Монтеск’є, а тут — другим Руссо, що пробуджує і звільняє слов’ян, повертаючи їм їхні давні свята.

У 1769 році Гердер передбачив революційні зміни у Східній Європі, але відтепер вони більше не сприймалися яко загроза західноєвропейській цивілізації. Слов’яни повернуться до своїх старих звичаїв і мирного минулого, а відтак їхня давня історія, збережена у фольклорі й відкрита антропологією, стане їхнім призначенням і в майбутньому. Наприкінці цього розділу про слов’янські народи Гердер доручає їх фольклористам, таким, як він сам:

Позаяк у різних країнах створено прекрасні, корисні праці з історії цього народу, то залишається побажати, аби їхні прогалини заповнили з інших джерел, зібравши рештки слов’янських звичаїв, пісень і леґенд, і створили нарешті «цілісну картину цього племені (Volkerstamm) яко цілого», чого вимагає загальна картина людства 70.

Хоча Гердер щойно пророкував слов’янам таке прекрасне майбутнє на основі їхніх давніх звичаїв, тепер він наполягає на антропологічному дослідженні цих звичаїв, що натякало на їхнє неминуче зникнення. Взаємозаперечні альтернативи зникнення і відновлення змішуються, відмінність між ними зникає — і це завдяки непоборному інтелектуальному бажанню розмістити слов’ян на «мапі людства», тобто у свідомості Просвітництва.

У своїх «загальних міркуваннях» Гердер пропонував (441) читачам осмислити їхнє власне географічне розташування: «Подивіться праворуч, на схід, на неприступні вершини, звані Азійською Татарією». Німецькі читачі мали подивитися праворуч, через усю Східну Європу, здійснити уявний перестриб і розгледіти з Веймара вершини Татарії. Потім Гердер попросив їх уявити географію Азії та північної Європи у вигляді «похилистої рівнини», від «татарських вершин на захід» і додолу до самого моря. Цей геометричний вимір географії мусив пояснити натиск азійських «орд» на Європу, що в певному сенсі ставала звичайним продовженням Татарії. Як неминучий наслідок цього, «між Південною Азією й Східною Європою, між азійською і європейською Північчю утворилася своєрідна спільнота народів, до якої також входять вкрай нерозвинені племена» 71. Надалі дотримуючись своєї попередньої ідеї двох потоків, які постають тут у вигляді похилих площин, Гердер підкреслює двозначність проміжної позиції Східної Європи, вказуючи, що одразу за її межами живуть «нерозвинені племена», котрі скочуються по рівнинах. Тож Східна Європа була етнографічним прикордонням, котре зазнавало величезного тиску.

Гердер зробив начерк п’ятої частини своїх «Ідей», в якій планував перейти до новочасної історії. Він так і не написав цієї частини, і його праця залишилася дослідженням з антропології і давньої історії. У плані ненаписаної п’ятої частини він передбачав окремий розділ про «Північ і Схід», присвячений Данії, Швеції, Польщі та Угорщині, залишивши Росію для наступного розділу, де крім неї предметами обговорення мали стати Африка, а також Ост-Індія та Вест-Індія 72. Перехід до новочасної історії змусив би його поділити слов’янські народи на окремі держави. Не написавши п’ятої частини, Гердер зберіг своє початкове бачення антропологічної, етнографічної та фольклорної єдності слов’ян, що сягала корінням варварів давнини.

Аби належно оцінити важливість та ориґінальність цієї концепції, варто тільки згадати, що Кант у своїй «Антропології» 1798 року не хоче говорити про Східну Європу. Кант, котрий був учителем Гердера в Кеніґсберґу, а згодом став його філософським опонентом, конструював Східну Європу яко ціле з її сучасних складників: (442)

Позаяк Росія досі не усвідомила як слід своїх природних можливостей, котрі тільки й чекають на свій розвиток і стануть затребуваними, позаяк Польщі більше немає, а мешканці європейської Туреччини ніколи не могли й не зможуть витворити певний національний характер, цілком доречно проминути тут їх опис 73.

Мета Канта — вилучити з розгляду цілу Східну Європу, але для цього він мусив викреслити окремо кожну з трьох її частин — Росію, Польщу (якої «більше немає») й європейську Туреччину.

Геґель здійснив таку саму операцію у своїх «Лекціях з філософії історії», написаних на основі курсу в Берлінському університеті у 1820-х роках; як і Гердер, він утверджує концептуальну єдність слов’ян. Вони згадуються в його лекції про варварів давньої історії: «Ми дотепер бачимо на Сході Європи (im Osten von Europa) велику слов’янську націю». Ототожнення Східної Європи і слов’ян стало вже аксіомою, хоча Геґель згадував про існування угорців, болгар, сербів і албанців як про «варварські залишки» азійського походження. Він визнає, що народи Східної Європи відіграли посередницьку роль у «боротьбі між християнською Європою та нехристиянською Азією». Назагал він погоджується, що «частину слов’ян завоював західний розум», але в цілому його вердикт неґативний: