Розділ ««СТАРОДАВНІЙ І ТЕПЕРІШНІЙ СТАН МОЛДАВІЇ»»

У своїй схемі слов’янського світу у вигляді концентричних кіл Пейсоннель виділив Угорщину й румунські князівства Волощину і Молдавію як окремі мовні анклави. Як і Пейсоннель у 1750-ті роки в Криму, Отрів у Молдавії в 1780-х роках з’ясовував вплив мови і стародавньої історії на сучасний стан провінції. Від 1785-го до 1787 року він офіційно служив яко французький секретар і неофіційно яко французький консул при дворі молдавського господаря у Яссах, підданця турецького султана. Одним з його попередників на цій службі у 1770-х роках був Жан-Луї Карра, майбутній месмерист і революціонер, автор «Історії Молдавії та Волощини», що починалася твердженням: «Франція, Англія, частина Німеччини й Італії займають центр континенту, звідки линуть промені, що освітлюють інші частини земної кулі». Молдавію і Волощину, на думку Карра, можна було успішно колонізувати, як не надто віддалені частини земної кулі, «адже відстань не така велика, тож тут можна покладатися на всі ресурси цивілізованої Європи». Передача світла Західної Європи до Європи Східної означала й зворотний рух: передачу новин і знання про країни на кшталт Молдавії та Волощини. Виконуючи це завдання, Карра прояснював співвідношення між країнами і народами.

Не належить варварським і неосвіченим народам першими пізнавати нас; якраз навпаки, це ми маємо (…) відкривати (démêler) характер, геній, навіть фізіономію сучасних народів, розташованих на цій землі ніби для того, щоб стати об’єктами наших спостережень і нашої критики. Отож ми маємо пізнати ці народи до того, як вони пізнають себе самі і, своєю чергою, захочуть пізнати нас 20.

У 1787 році, провівши два роки в Яссах, Отрів уклав так і не опубліковані «Міркування про стародавній і теперішній стан Молдавії», написані в епістолярній формі до нового фанаріотського господаря Александра Іпсиланті, названого тут «мій Володарю» («Mon Prince»).

Листи до князя, безперечно, виглядають як напучення просвіченого абсолютизму, адже Отрів обіцяє господареві, що історія принесе йому «світло та натхнення великих взірців». (413) Але коли Отрів звернувся до стародавньої історії у її стосунку до сучасних звичаїв молдавського народу, його міркування стали більше скидатися не на листування Вольтера, а на «Міркування» Руссо.

Якби я, мій Володарю, належав до народу, яким Ви правитимете, я заради Вас став би його істориком, понад усе присвятивши себе тому, щоб піднести його у Ваших очах, щоб відповісти на наклепи й забобони, які намагаються принизити його, неначе він негідний або нездатний тішитися щасливим правлінням. Мені вистачило б мужності проголосити, що з усіх народів, які нас оточують і славляться стародавнім походженням, ми єдині повністю дотримуємося звичаїв і законів своїх предків. (…) Ми одні, не будучи невилучною частиною великої імперії, але сплачуючи данину, зберігаємо наше ім’я і наші громадянські норми. (…) Ми одні оберігаємо закони і мову першого народу всесвіту, як ознаки належності до найшляхетнішого походження, деякі його звичаї зберігаються як (наші) національні традиції, і, нарешті, ми бережемо безцінну й незнищенну простоту тих стародавніх римлян, що підкорили всесвіт, і тих скіфів, що їх не підкорив ніхто 21.

Риторичне набуття молдавської ідентичності («ми одні»), самовпевнене твердження, що цей народ «гідний» та «здатний», і насамперед тлумачення стародавніх звичаїв як «національних традицій» страшенно скидається на звернення Руссо до поляків. І справді, «Міркування» Руссо опубліковано 1782 року в Парижі, тож Отрів міг їх прочитати перед своїм від’їздом до Константинополя в 1784 році. Руссо вважав, що в усій Європі лише Польща зберегла відблиск античного духу греків та римлян і що тільки «національні установи» створюють «національні риси», котрі відрізняють поляків від інших народів, отож украй важливо дотримуватися «давніх звичаїв», серед яких найцінніший — «простота вдачі» 22. Позаяк Східна Європа загалом надавала такий багатющий матеріал для теоретичних імпровізацій з національною ідентичністю, то і поляків, і молдаван можна було втиснути в один інтелектуальний формат.

Безперечно, Отрів значно краще обізнаний зі стародавньою та новітньою історією Східної Європи, ніж Руссо. (414) Він подав докладний покажчик «народів, що оточують нас» у Молдавії, повідомивши, що у давнину «тут пройшли даки гуни, ґоти, візиґоти, остґоти, авари, вандали і кумани», а в недавні часи «на цій землі панували булгари, угорці, семигородці, козаки, росіяни і поляки» 23. Майже двадцять років перед тим Вольтер захоплено уявляв, як війська Катерини перейдуть Дунай і підкорять Молдавію; тепер опір російському впливові став завданням Отріва як агента французького Міністерства зовнішніх справ. Головна мета його «Міркувань» — розвіяти в кожного молдаванина, а надто в господаря, «безумну надію на поліпшення своєї долі через зміну покровительства» 24. Це було лише політичним завданням, але основна цінність міркувань Отріва полягала в тому, що йому вдалося сформулювати принципи цієї політики в термінах мовної спорідненості та стародавньої історії.

Отож коли Пейсоннель був вражений, дізнавшись, що Волощину вважали «римською країною», Отрів охоче сприйняв таке «походження» та «спорідненість», унаслідок чого Молдавія і Волощина ставали римськими землями, сьогоднішньою Румунією. Він вважав їхню мову мовою римлян, тобто мовою романською, мовою «першого народу всесвіту», а в самих молдаванах добачив «незгладимі риси» стародавніх римлян і стародавніх скіфів! Це схрещення скіфів і римлян у стародавній історії, що породило сучасних молдаван, було чудовою культурною протиотрутою російському імперіалізмові, позаяк скіфи і римляни аж ніяк не були слов’янами. Ця концепція яскраво відбивала тогочасні уявлення про Східну Європу, розташовуючи Молдавію в історичному плані між західною цивілізацією римлян і східним варварством скіфів.

Отрів стверджував, що «братство народів мешкає між Дунаєм, Дністром та Чорним морем і розмовляє, як в Італії, мовою, що безсумнівно походить від латини». Він вихваляв зв’язки молдаван з римлянами і в дусі Руссо підносив молдавських бояр за «відданість стародавнім звичаям, сувору вдачу й не надто велику схильність до європейської цивілізації, яка, коли не подіє негайно, лише додає до старих вад нові» 25. Він не уточнював, чи були ці стародавні манери, що уможливлювали спротив молдаван європейській цивілізації, (415) римською спадщиною, чи походили від скіфських орд. В іншій нотатці, не адресованій безпосередньо господареві, Отрів визнав, що коли він уперше прибув до Молдавії 1785 року, в нього викликав огиду брак європейської цивілізації: «Вигляд їхній спершу видався мені варварським, одяг смішним, однострої — обшарпаними, будинки — брудними норами, священики — жебраками і лицемірними нікчемами, а мова — жахливою (épouvantable). Але згодом мої очі й вуха звикли до цього» 26. Повернувшись 1787 року з Молдавії, Отрів у 1792 році отримав нове дипломатичне призначення до консульства в Нью-Йорку.

Молдавська мова, що спершу видалася Отріву такою «жахливою», була важливою темою в його міркуваннях, особливо ж його зацікавила проблема її старовинного походження. Хоча в ранішому повідомленні 1785 року він називає молдавську «мовою, що насправді походить від латини», у повідомленні за 1787 рік він подає значно складнішу схему мовної спорідненості, навіть випереджаючи до певної міри новітні академічні гіпотези про походження румунської мови. На його думку, молдавська мова походила не від класичної (чи зіпсованої) латини, а від «простонародної мови римлян», це підтверджують зв’язки між артиклями та іменниками. Цей погляд на мову також спричинився до розташування Молдавії між цивілізацією та варварством:

І все-таки це мова римлян, хоча й не мова Цицерона і часів Авґуста. Вона набагато давніша. Молдавська мова — це мова вояків Ромула, вона зберегла суворість їхніх звичаїв і грубість манер. Ті зміни, що під час поступу римської цивілізації пом’якшили просодію, зробивши вимову м’якшою, закінчення — мелодійнішими, не зачепили народної мови, або принаймні хлібороби не долучалися до цих особливостей цивілізації. Вони зберегли у своїй мові варварство ранніх часів 27.

Тож для Отріва молдавська мова давніша за латину, але менш цивілізована. Він підкреслював, що мова — найважливіший чинник для збереження національної ідентичності, позаяк звичаї, право, релігія можуть змінюватися з плином часу, але «націю не можна змусити забути свою мову» 28. (416)

Отрів постійно згадував про загрозу молдавській мові з боку Російської імперії. Його непокоїло, що в православній церкві у Молдавії служба правиться церковнослов’янською мовою, а Росія заохочувала вживання кириличної абетки замість латиниці у писемній молдавській мові. Аби довести недоречність кирилиці у молдавській мові, Отрів малює гіпотетичну й абсурдну, на його думку, можливість використання кирилиці у французькій мові: «Якби святий Людовик привіз слов’янську абетку з Палестини і дав її французам, ми би говорили не mort, a moart. (…) Наша мова не змагала б до постійного пом’якшення, а ставала б дедалі жорсткішою і твердою» 29. У цьому пасажі Отрів, мабуть, не стільки давав поради молдавському господареві, скільки хотів розважити французьких колеґ («наша мова») з Академії написів і красного письменства. Міркування Отріва було опубліковано аж на початку XX сторіччя, і 1902 року їх подали на розгляд Румунській академії в Бухаресті. Коли в 1859 році Молдавія та Волощина об’єдналися у незалежну Румунію, латинську абетку затвердили для писемної румунської, але в Молдавській Радянській Соціалістичній Республіці для письма було впроваджено кирилицю. Розглядаючи випадок Молдавії у контексті Східної Європи, Отрів дійшов сучасного погляду на взаємодію міжнародної політики, національної ідентичності і мови.

Отрів охарактеризував молдавську мову як мову «вояків Ромула», а пов’язавши мову з етнографією, згадав вояків імператора Траяна, котрий підкорив Дакію на початку II століття. Буквально трактуючи ідею Руссо про «національні риси», Отрів дивився на молдаван і добачав у них вояків з колони Траяна в Римі:

Ще досі в них можна впізнати високі постаті і міцну статуру римських вояків; ті, хто бачив риси завойовників Дакії на барельєфах колони, зведеної на честь завоювань Траяна, не без радості зустріне їх знову в Молдавії, у зовнішності їхніх нащадків 30.

Колона Траяна справді мала величезне значення і була своєрідним тотемом, коли вісімнадцяте сторіччя відкривало Східну Європу. Скажімо, Сеґюр прибув до Росії в 1785 році, (417) саме тоді, коли Отрів опинився у Молдавії. Дивлячись на росіян, Сеґюр бачив «скіфів, даків, роксоланів і ґотів, котрі колись наганяли жах на римський світ»; росіяни були «напівдикими постатями із барельєфів Траянової колони в Римі», що відродилися й ожили «перед вашими очима» 31. Сеґюр, як і Отрів, не міг не думати про Траянову колону, подорожуючи Східною Європою. Отрів, приписуючи молдаванам національну ідентичність, ототожнював їх з римськими солдатами з відомої колони, які, своєю чергою, відзначалися «суворими звичаями і грубістю манер». Це, звісно, лише половина предків, що їх Отрів підшукав молдаванам; друга половина була скіфською, а отже, цілком варварською. Але, на відміну від Отріва, Сеґюр, розглядаючи росіян, пригадував не римських вояків з Траянової колони, а радше полонених варварів — даків і скіфів. Отже, Сеґюр і Отрів доповнювали один одного, мабуть, трішки заплутавшись, поки кружляли навколо колони Траяна, щоб розглянути її барельєфи до самісінького вершечка. Хто це — римські вояки чи, може, скіфські варвари? Саме у Східній Європі ці постаті оживали «перед вашими очима», а світ стародавніх варварів поставав перед поглядом сучасного антрополога.