Розділ «2. СОЦІАЛЬНО-ПОЛІТИЧНІ І ФІЛОСОФСЬКІ ПОГЛЯДИ УКРАЇНСЬКИХ ПИСЬМЕННИКІВ ТА ПУБЛІЦИСТІВ НА РУБЕЖІ ХІХ – ХХ ст.»

Відміна кріпацтва, розвиток капіталістичних відносин не тільки не знизили наявних суспільних суперечностей в Україні, а навпаки, ще більше посилили їх, призвівши до загострення соціально-економічної і політичної кризи в Росії, розвитку революційної боротьби, кульмінаційною точкою якої стала революція 1905—1907 рр. Це значною мірою вплинуло на політичне життя України, піднесення на новий рівень національно-визвольної боротьби, яка відбувалася в руслі всеросійської боротьби проти царизму і самодержавства, утвердження демократичних засад у країні, щоб в такий спосіб розв'язати Й національне питання. Тому не припиняючи культурно-освітньої роботи, наскільки це було можливим при дії Енського указу, формуються радикальні партії з чіткою соціал-демократичною орієнтацією: Радикальна Українська партія, Українська Демократична партія, Революційна Українська партія, Українська Соціал-Демократична Робітнича партія та ін., ідеологічною платформою яких стають не тільки ліберально-реформаційні, а й революційно-демократичні, соціал-демократичні та марксистські ідеї. Навколо них групуються провідні українські письменники, публіцисти, культурні діячі, творча і наукова інтелігенція. Живучи в гущі народу, вони не обмежувалися абстрактною постановкою тих чи інших питань, а тяжіли до філософських узагальнень, особливо тих, які належали до галузі суспільного життя, реального положення українського народу, боротьби за його визволення.

Хоча поразка революції 1905—1907 рр. призвела до наступу реакції, та все-таки наляканий розмахом революційної боротьби царський уряд змушений був піти на ряд поступків як політичного, так і культурно-національного характеру. Це проявилося в знятті 1907 р. заборони на українську мову, діяльності громадських організацій та культурно-освітніх установ. Стосовно політичної діяльності, то вона все більше орієнтувалася на незалежність України, визнання ЇЇ самостійності. Викладене вище знайшло свій відбиток у творчості С. Подолинського, О. Терлецького, М. Павлика, І. Франка, Л. Українки, М. Коцюбинського, П. Грабовського та ін.

Сергій Подолинський

Остап Терлецький

Український публіцист, літературознавець, громадський діяч Остап Степанович Терлецький народився 5 лютого 1850 р. у с. Назірна (тепер Коломийський район Івано-Франківської області) в родині священика. Закінчив в 1872 р. філософський факультет Львівського університету та в 1883 р. юридичний факультет Віденського університету. Виступав у журналах "Світ", "Життя і Слово" як історик, критик, економіст. Разом з С. Подолинським організував у Відні видавництво соціалістичної літератури українською мовою. За революційну діяльність, пропаганду соціалістичних ідей притягувався до судової відповідальності.

У 1873—1876 рр. О. Терлецький читав у Відні для студентів доповіді та реферати з філософії, в яких пропагував діалектичну методологію К. Маркса для пояснення живої природи, біологічних процесів. Одним із перших в Галичині закликав до створення політичної організації робітничого класу, разом з М. Павликом та І. Франком був фундатором Русько-Української Радикальної партії, першої в Україні політичної партії європейського типу. Автор праць "Галицько-руський народ і галицько-руські народовці" (1874), "Лихва на Буковині" (1873), "Робітницька плата і робітницький рух в Австрії в послідніх часах" (1881), "Літературні стремління галицьких русинів від 1772 до 1872" (1894—1895), "Галицько-руське письменство (1848— 1865)" (1903). Помер 22 липня 1902 р.

У своїх поглядах на природу О. Терлецький виходив з матеріалістичного розуміння світу, визнання нествореності та незнищуваності матерії в її постійному русі і розвитку, що відбуваються за своїми власними закономірностями без втручання потойбічних сил. Звідси його орієнтація на наукове пізнання, методологічна вимога розглядати предмети і явища в їх всезагальному зв'язку і розвитку. Соціально-політичні погляди О. Терлецького тяжіли до соціалістичної орієнтації, де відчувається вплив марксизму. Єдине спасіння трудящих, особливо селян, від розорення та експлуатації він вбачав у перебудові суспільства на соціалістичних засадах. Досліджуючи природу і питання української літератури, обстоював принцип народності, закликав до укріплення зв'язку літератури з суспільним життям.

Михайло Павлик

Іван Франко

Особливе місце в українському національному русі, розвитку української культури, соціально-політичної

та філософської думки належить Івану Яковичу Франку. Український вчений, письменник, громадський діяч І. Франко народився 27 серпня 1856 р. в с. Нагуєвичі (тепер Дрогобицький район Львівської області) в родині сільського коваля. Після навчання в початковій школі в с. Ясени-ця-Сильна і Дрогобицькій гімназії в 1875 р. вступив на філософський факультет Львівського університету, де включився в роботу студентського "Академічного гуртка" і його органу "Друг", ставши скоро членом редакції цього журналу.

У 1877 р. разом із М. Павликом, О. Терлецьким та іншими членами редакції І. Франко був заарештований за соціалістичну пропаганду, посаджений в тюрму, де пробув майже 8 місяців. Зацікавившись марксизмом, переклав українською мовою 24-й розділ першого тому "Капітала" К. Маркса, вступний розділ до "Анти-Дюрінга" Ф. Енгельса. Брав активну участь в створенні Робочого комітету у Львові, читав лекції з політичної економії для робітників, був ідейним організатором журналу "Громадський друг", збірників "Дзвін" та "Молот". У кінці 70-х років організував видання "Дрібної бібліотеки" — серії брошур з різних галузей знання, у тому числі "Катехізис економіки соціалізму", "Елементарний підручник економіки суспільства".

У березні 1880 р. І. Франка заарештували вдруге і в червні його було вислано під жандармський нагляд в рідне село. В 1881 р. перевівся до Чернівецького університету, однак через два роки виїхав до Львова. Двічі (1885 і 1886) побував у Києві, де встановив зв'язки з студентською молоддю, познайомився з М. Лисенком, М. Старицьким та іншими діячами української культури. В 1890 р. саме з його ініціативи була організована Русько-Українська Радикальна партія.

Після десятирічної перерви в 1891 р. І. Франко закінчив Чернівецький університет, виїхав до Відня, де під керівництвом професора В. Ягича працював над докторською дисертацією "Варлаам і Йоасаф, старохристиянський духовний роман і його літературна історія". До речі, цей твір був відомий в грецьких списках в християнському світі ще в VI ст. Пізніше було знайдено його грузинський примірник, докладне дослідження якого Ш. Нуцубідзе дало можливість встановити його автора. Цим автором є відомий грузинський белінгер (так називали письменників, що писали двома мовами) Іонан Месх (Мосх). Дисертацію І. Франко захистив 1893 р. у Віденському університеті, отримавши звання доктора філософських наук. За видатні заслуги у галузі філології вчена рада Харківського університету в 1896 р. одноголосно присудила йому ступінь почесного доктора філології.

У 1907 р. І. Франко був висунутий в академіки Петербурзької Академії наук, однак царський уряд заборонив це обрання. Ні всезагальне визнання І. Франка як вченого, ні офіційні наукові звання так і не відкрили йому дороги до університетської кафедри через політичну неблагонадійність з погляду як австрійських, так і російських властей. Неодноразово висувався він кандидатом до австрійського парламенту, проте ні разу не був обраний. Більше того, на баденських виборах 1897 р. уряд вчинив розправу над селянами-виборцями, які підтримували кандидатуру І. Франка. Помер І. Франко 28 травня 1916 р., похований на Личаківському цвинтарі у Львові.

Світогляд І. Франка грунтувався на філософському реалізмі з визнанням матеріалістичного світу і чітко вираженими елементами діалектики. Основою усього сутнього він визнавав "матір-природу" в її багатоманітності і вічності, постійних змінах, де єдино сущим, вічним началом усіх речей є матерія, тоді як свідомість, дух є вторинними, притаманними людині — вершині творення природи.

Одне лише вічне без початку і кінця

Живе і сильне — се є матерія.

Один атом її тривкіший,