Розділ «4. КИРИЛО-МЕФОДІЇВСЬКЕ БРАТСТВО»

Синтез ідей романтизму і народності в єдності літературного, соціально-політичного та національно-визвольного аспектів знайшов відображення в діяльності та творчості діячів таємної організації "Кирило-Мефодіївське братство". Організоване в Києві у грудні 1845 р. воно проіснувало до березня 1847 р. До його складу ввійшло близько ста представників різночинної інтелігенції. Душею братства були його організатори: чиновник при Київському генерал-губернаторстві М. Гулак, професор Київського університету М. Костомаров, колишній студент цього університету В. Білозірський, геніальний український поет Т. Шевченко, культурний діяч П. Куліш. У соціокультурному аспекті братство, за висловлюванням В. Скуратівського, являло собою духовну реставрацію змагань українського бароко і очевидний складник всеєвропейського руху в бік синтезу християнства з модерним історичним життям внаслідок тягаря всіх можливих і неможливих форм людського відчуження спраглого якоїсь навічної, фундаментальної людської і людяної істини. Звідси ЇЇ політичне спрямування: звільнення селян від кріпацтва, національна свобода українського народу. Найважливіші програмні документи для Кирило-Мефодіївського братства написав М. Костомаров: "Книги буття українського народу", відомі під назвою "Закон божий", "Статут слов'янського товариства" і звернення до найбільших слов'янських народів — росіян, українців, поляків. Оцінюючи ці документи, особливо "Книги буття...", В. Скуратівський не без підстав зазначав, що це вже були не "Конституція" Пилипа Орлика, не потомственні і доволі станово-егоцентричні "діаріуші" автономістичної старшини, навіть не "Історія Русів", а перший могутній крик народження нації. Засудження автократизму і тиранії в цих документах поєднувалося із захистом ідей соціальної свободи і рівності, рівноправності і братського союзу народів, простим і дохідливим поясненням українському читачеві, що український народ може і повинен бути суб'єктом історичного процесу нарівні з іншими, а не в принизливому від них положенні.

Існують різні думки щодо єдності поглядів, програмних і тактичних вимог, мети і завдань членів товариства. Відповідно до рішення ЦК ВКП(б) і ЦК ВКП(б)У з питань історії, літератури і мистецтва, прийнятого в 1947 р., членів товариства розподілили на революційно-демократичне та буржуазно-ліберальне крило, а сам рух кирило-мефодіївців почали розглядати як такий, що йшов за тими рухами, які відбувалися в Росії в цілому, що справи братчиків знаходили підтримку з боку передових верств російської інтелігенції. Поділ членів товариства на революціонері в-демократів та буржуазних лібералів наші історики виконували на підставі показань у III відділенні студента Андрузького. Ця точка зору відбита і в "Історії філософії на Україні" (К., 1989. — Т. 2. — С. 75), де підкреслюється: "За історичних обставин даного часу ... були реальні умови формування двох ліній — революційно-демократичної та буржуазно-ліберальної. Це характеризує Росію в цілому, а в її складі й Україну 40-х років... На одному полюсі були В. Г. Бєлінський і Т. Г. Шевченко, ліве крило гуртка петрашевців, на другому буржуазні ліберали типу В. Боткіна, К. Кавеліна, М. Костомарова, П. Куліша". Отже, Т. Шевченко стояв на боці революційних демократів, знаходив підтримку з боку Бєлінського, а Костомаров і Куліш були буржуазними лібералами, до того ще й ідеологами буржуазного націоналізму, за що Бєлінський називав їх, особливо Куліша, образливими словами. Однак ці образливі слова відносились і до свого "однодумця" — Шевченка. З цього приводу М. Зеров писав: "Справа кирило-мефодіївців видимо не викликала великого співчуття серед російської інтелігенції. Відомий грубий лист Бєлінського, де він обурюється на Шевченка та українських "змовників".

Делікатніше висловився О. Хом'яков у листі до Ю. Са-маріна, але й він характеризував програму братчиків як "нісенітність і відсталість", заявляючи, що "малоросіян захопила політична глупота, заблудження, безтолоч яких більш, ніж очевидна". Щодо показів студента Андрузького, то знову повернемося до М. Зерова: "Найбільше матеріалу для III відділення дав допит студента Андрузького, який пробував у своїх зізнаннях установити поділ братчиків на групи. Він вказував на дві групи, що об'єднували братчиків: головна мета — з'єднання слов'ян воєдино, прийнявши за зразок Сполучені Штати або нинішню конституційну Францію; часткова при ній існуюча малоросійська — відновлення Гетьманщини, якщо можна — окремо (бажання таємне), якщо неможливо — у Слов'янщині. Представники головної мети: Костомаров помірковано; повним послідовником мети: Гулак. Представники малоросійської мети: поет Шевченко і Куліш, у вищій мірі помірковані — Посяда, казений селянин; він тільки й думав, що про селян". Шеф жандармів граф О. Орлов підтримав поділ Андрузького, говорячи про братчиків слов'янофілів та українофілів, небезпечними з яких вважав українофілів, але разом з тим доходив висновку, що "всі вони не заговорники, не зловмисники і захоплюються тільки: слов'янофіли — модним напрямом наук, а українофіли — палкою любов'ю до батьківщини". "Міри попередження" Орлов радив вжити передусім проти українофілів, "оскільки думки останніх про відновлення народності їх батьківщини можуть повести малоросіян, а за ними й інших підвласних Росії народів до бажання існувати самостійно".

На сьогодні існують й протилежні думки про єдність, цілісність поглядів братчиків, спільність їх мети. Так, Д. Чижевський пише: "Різними духовними шляхами прийшли кирило-мефодіївці до Києва, на різні сторони світу було розіслано їх з Києва. Але в Києві вони пройшли через певну духовну спільність, відблиски якої залишились у них на все життя". З точки зору М. Зерова, "думки та ідеї братства, а головне його ентузіазм, "апостольської любові до ближнього" знайшли собі відгомін у шевченківській творчості — хоч слов'янофільство Шевченкове і його пророцький пафос властиві були раніше від організації братства. Шевченко був голосом тої самої пори, переживав ті самі настрої".

Оскільки йдеться про тодішню пору, то зазначимо, що сутність її полягала в тому, що це був вік історії, століття, коли всі європейські і почасти євразійські народи згадали своє минуле і водночас почали створювати ретроспективи світового розвитку, своєї історії на основі поєднання кола енергії персональної християнської містики та її пафосу особистості з усією енергією масово-колективно-народного існування, всіх складників-інваріантів народного існування. Висловлене знайшло відбиток у світогляді братчиків, де вплив Шевченка на світогляд їх, в тому числі й Костомарова, був досить помітний, але студії Костомарова з історії України також не могли не вплинути на Шевченка. Ідеї костомарівської історіософії не могли не вплинути, поєднатися з історіософськими поглядами та христологією Шевченка, зумовивши зміст програмних документів та діяльності братства. Стосовно єдності братчиків, то їх дійсно об'єднувала братська любов, повага один до одного, свідченням чому може бути їх поведінка на допитах, коли кожний з них намагався взяти провину на себе, щоб не викликати підозри на інших. Звичайно, були й певні розходження в їх поглядах, розумінні шляхів досягнення поставленої мети. Головним, що об'єднувало братчиків, була любов до народу, вітчизни у тій формі, про яку говорив М. Костомаров: "Хто любить свій народ — хай любить його не по-донкіхотськи, не уявленням, а серцем і справою, хай любить не абстрактне поняття про народ, а народ в дійсності".

Микола Костомаров

Впродовж свого життя М. Костомаров був істориком у повному розумінні цього слова, залишивши нам у спадщину близько 200 наукових праць, написаних на основі опрацювання архівів Петербурга, Москви, Києва, Саратова, Вільно, Катеринослава, вивчення рукописних зібрань та бібліотек численних монастирів Російської імперії. Серед них "Північно-руське народоправство за часів удільно-вічового укладу. Новгород — Псков — Вятка", "Лівонська війна", "Смутні часи Московської держави", "Останні роки Речі Посполитої", "Руїна", "Богдан Хмельницький", "Мазепа", три томи "Руської історії в життєписах її найголовніших діячів", 16 томів "Монографій та досліджень".

Проте шлях історика не був посипаний трояндами, а, навпаки, вкритий теренами. Перша магістерська дисертація Костомарова "Значення унії в Західній Росії" не була допущена до захисту і за наказом С. Уварова її спалили. За участь у Кирило-Мефодіївському братстві Костомарова було заарештовано І після річного ув'язнення в Петропавлівській фортеці відправлено в адміністративне заслання до Саратова. Ставши в 1859 р. професором російської історії Петербурзького університету, після студентських заворушень у 1862 р. він змушений був залишити університет. У 1864 р. вчена рада історико-філологічного факультету Петербурзького університету відмовилась присудити Костомарову ступінь доктора історії "як сепаратистові і анти-націоналістичній особі".

Причина позбавлення Костомарова університетської кафедри може бути показовою І повчальною для наших днів. Як зазначає В. Скуратівський, миколаївський міністр ультрареакціонер Уваров спалив костомарівську дисертацію, а миколаївська політична поліція загалом відлучила його від нормального академічного життя. Пізніше цю функцію на себе взяло революційне петербурзьке студентство. Під час студентських заворушень, коли значна частина професорів вийшли з університету, Костомаров продовжував читати лекції. Парадокс нашої революційності полягав і полягає в тому, що оскільки революціонери не бажають вчитися, то саме ними стають студенти, що "освистали консервативного професора", який кинув у вічі цій ліберальній студентській череді: "Ніколи не треба бути гладіатором у гнилому і банальному лжелібералізмі, де молоді люди спочатку стають Репетіловими, щоб потім стати Расплюєвими".

Щодо світогляду М. Костомарова, його соціально-політичної орієнтації та історіософської концепції значною мірою можна судити із програмних документів Кирило-Мефодіївського братства — підготовлених ним "Книг буття..." та "Статуту слов'янського товариства". Зберігаючи Ідеї романтизму і народності, переломлених через конкретні умови соціального буття українського народу та його духовну спадщину, тут в стилі євангельських пророцтв, перейнятих ідеями месіанства, віщується: "Бог создав світ: небо і землю і населив усякими тварями і поставив над усією тварю чоловіка, і казав йому плодитися і множитися і постановив, щоб рід чоловічеський поділився на коліна і племена, і кожному коліневі і племені дарував край жити, щоб кожне коліно і племено шукало Бога, котрий од чоловіка недалеко, і поклонялись би йому всі люди і вірювали в його, і любили його, і були б усі щасливі.

Але рід чоловічий забув Бога і оодави диявілу, і кожне племено вимислило собі богів. І стали за тих богів битися, і почала земля поливатись кровью, і на всім світі сталось горе і біднота, і хвороба, і нещастя, і незгода. І так покарав Господь рід чоловічеський: що найбільша частина його сама просвіщена, попалась в неволю до римських панів, а потім до римського імператора. І став римський імператор паном над народами і сам себе нарік богом".

Далі йдеться про те, що і в нові часи були притаманні ті самі гріхи, які були в давнину. "Хоча французи були хрещені, одначе менше шанували Христа, ніж честь національну, і се їм ідола таки зроблено; а анеличани кланялись золоту і мамоні, а другі народи так же своїм ідолам; і насилали їх королі і пани на заріз за шматком землі, за табак, за чай, за вино; і табак, .і чай, і вино стали у них богами; речено — "І де те сокровище, там і серце ваше".

Всупереч діячам культури, які вважали, що серед усіх народів лише поляки зостались чистими перед Богом, тому і повинні виконувати месіанську роль, всупереч Москві як "третьому Риму" Костомаров вважав праведним народом — народ український. Із давніх народів до суспільного ідеалу (свободи), на його думку, не наблизились ні євреї, ні греки. Перші відступилися від наказів Мойсеєвих і виборних судів і задля царів були побиті сусідами, другі були погани (язичники), не знали єдиного Бога, і через це у них залишилося рабство, і кожний рабовласник був маленький цар. Давні вибрані людства мусили дати місце новим європейським народам, у тому числі й наймолодшому з племен — слов'янському.

Проте й слов'янські народи стали відбиватися від християнства і його заповітів. Польща стала країною найтяжчої неволі, бо панство там без жодного закону вішало і вбивало своїх кріпаків. Москва утвердила в особі самодержавного царя-ідола і довершила великий гріх, знищила вільне новгородське народовладдя. Тільки один український народ не любив ні царя, ні панів, не знав по слову Христовому жодної помпи панської і коли міг утворити політичний лад по своїй подобі, то сформував козацтво, тобто "істеє братство". Небезпечна дія політичних принципів старої України для сусідів спровокувала війни з нею Польщі та Москви. Політично Україна згинула, але репрезентовані нею політичні принципи переможуть: вони вже обізвалися в Польщі третємайською Конституцією 1791 р., а в Москві — повстанням декабристів. Камінь, відкинутий будівничими, ляже "во главу угла" нової політичної споруди. Народ, "найменьший в народах", позбавлений державної організації, стане зразком для багатших і зорганізованіших. "І встане Україна з своєї могили, і знову озоветься до всіх братів своїх слов'ян, і почують крик її, і встане Слов'янщина, і не позостанеться ні царя, ні царевича, ні царівни, ні князя, ні графа, ні герцога, ні сіятельства, ні превосходительства, ні пана, ні боярина, ні кріпака, ні холопа ні в Московщині, ні в Польщі, ні в Україні, ні в Чехії, ні у хорутан, ні у сербів, ні у болгар. І Україна буде непідлеглою Річчю Посполитою в Союзі Слов'янськім".

До останнього в "Статуті" зазначалось: "Приймаємо, що духовне і політичне сполучення слов'ян є істинне їх призначення, до якого вони прагнуть... Приймається, що кожне плем'я повинне мати правління народу і зберігати повну рівність співгромадян по їх народному християнському віросповіданню і стану". І далі: "Товариство буде прагнути (старатися) раніше про викорінення рабства і всякого приниження нищих класів, рівним чином про всемісне розповсюдження освіченості".

Звичайно, наведені положення певною мірою, як буде показано далі, збігаються з ідеями позацензурних творів Т. Шевченка. Однак формування їх потребувало певної опори на наукові дослідження, висновків з них, що, власне, простежується в ряді праць М. Костомарова ще до-братського періоду, зберігаючись в подальшому як орієнтири науково-теоретичних узагальнень. Безумовно й те, що на формування світогляду Костомарова значний вплив мали філософська спадщина вітчизняних мислителів, з якою він був добре знайомий, його власні пошуки і дослідження, де на перше місце ставились проблеми історіографії, рухомих сил суспільного розвитку, національного питання, життя народу та його культури. Як зазначалось, вік Костомарова був віком історії, і в осмисленні наведених питань він спирався на зіставлення точок зору найбільших авторитетів світової історичної науки того часу, починаючи від епохи романтизму, що їх започатковувала, до епохи появи позитивізму, яка їх завершила.

Тут Костомаров цілком виправдано виступив проти сучасної йому історіографії школи істориків державності, особливо російської, представники якої одні мимоволі, а інші навмисне абсолютизували принцип державності, перетворивши державу як таку в єдино Істинно діючу історичну силу. "Вступаючи на кафедру, — писав Костомаров, — я поставив собі за мету в своїх лекціях висунути на перший план народне життя в усіх його детальних проявах... Я бачив, що держава ставала більш випадковим плодом завоювань, ніж необхідним наслідком географічних і етнографічних особливостей народного життя". На його думку, основним недоліком історичності школи державності є те, що її представники ковзають на поверхні життя минулого, не розкриваючи життя народних мас в усій повноті їх життєдіяльності: побуту, звичаїв, почуттів, прагнень.

Історія не зводиться до історії державності. Для історичного аналізу вихідним пунктом повинна бути не держава сама по собі, а здійснення людини в певній спільноті і асоціаціях, де людина не губиться і не блукає серед політичних надінститутів. В історичному процесі народ — не бездуховна маса, матеріал для держави, а жива стихія історії. Він є змістом, державність — це тільки форма, яка живиться діяльністю народу. Вивчаючи історію, треба насамперед вивчати історію народу, трудящих сіл і міст, їхнє духовне життя, яке постає вирішальним в історичному процесі. Водночас, зазначав Костомаров, саме правильне описання подробиць домашнього, юридичного, громадського побуту буде мертвим, якщо воно позбавлене живої душі народу, його надій, прагнень. Історик повинен ставити на перше місце діяльні сили людини, а не те, що нею створене.

М. Костомаров, спираючись саме на такі підходи до вивчення історії, уже в ранніх дослідженнях "Мысли об истории Малороссии" вперше в українській історіографії докладно з'ясував хід і сутність історії України, пов'язаних з культурним і духовним життям народу, що знайшло свій відбиток в програмних документах Кирило-Мефодіївського братства. Пізніше, повертаючись до цього питання, в працях "Правда москвичам про Русь", "Дві руські народності" він дає розгорнуте епічне полотно руху історичного процесу України. У відповідь на відношення російського самодержавства і його ідеологів до українського народу як до грішного, нижчого, що не має своєї оригінальності, елементу російського народу, Костомаров доводить, що український народ має свою історію, мову, культуру, психологію. Обґрунтовуючи оригінальний погляд на розвиток Київської Русі, він, не заперечуючи єдності слов'янських народів, показав, що етнічна спільність народностей не є одвічною і незмінною категорією, а постає постійно змінним організмом. Усі розмови про особливу етнічну чистоту та однорідність південноруських та інших народностей позбавлені сенсу.