Розділ «I»

Дрезден, понеділок 17 липня 1950 року. П’ята година пополудні

Липнева спека була нестерпною. Завідувач відділення психіатричної лікарні Ернст Беннерт провів долонею по великому лисому черепу. Тоді уважно, наче хіромант, глянув на мокру долоню. Пагорб Венери був липким від поту, на лінії життя виблискували його дрібні краплини. Дві мухи судомно впивалися в слід, залишений на цераті склянкою солодкого чаю. Вікно кабінету заливало сяйво безжального заходу сонця.

У кабінеті сидів ще один чоловік із лискучою чорного чуприною. Спека, здавалося, анітрохи йому не заважала. Він з насолодою підставляв під сонячні прикрашене вусами обличчя із паростками щетини. Тоді потер щоку долонею, на тильному боці якої напружився витатуйований скорпіон. Чоловік глянув на Беннерта. Його примружені від сонця очі враз стали уважними.

— Ми обидвоє знаємо, лікарю, — промовив він із виразним чужомовним акцентом, — що ви не відмовите організації, яку я представляю.

Беннерт це знав. Він поглянув у вікно й замість колись показної, а зараз обшарпаної кам’яниці на розі, побачив заледенілі сибірські простори, замерзлі ріки, снігові замети й людські кінцівки, що стирчали звідтіля. Побачив сарай, у якому кістяки в продертих мундирах змагалися за місце біля залізної пічки, де жеврів вогонь. Один із них нагадував Беннертові попереднього директора клініки, доктора Штайнбрунна, який півроку тому не дав згоди Штазі[2] на допит одного з пацієнтів.

Протер очі, підвівся й перехилився через підвіконня. Знайома картина: молода мати картає неслухняну дитину, хурчить вантажівка, що перевозить цеглу.

— Авжеж, майоре Махмадов. Я особисто впущу вас у відділення й ви допитаєте пацієнта. Ніхто вас не побачить.

— Цього мені й треба. Отже, до побачення опівночі. — Махмадов змахнув з вусів крихти тютюну. Підвівся й пригладив штани на стегнах. Коли він натиснув на клямку, почувся голосний ляскіт. Майор різко обернувся. Беннерт дурнувато всміхався. У руках тримав скручену руркою газету «Нойєсте Дойчланд». Дві мертві мухи лежали розчавлені на цераті.

Дрезден, того ж таки 17 липня 1950 року. Північ

Завдяки своїй уяві пацієнт Герберт Анвальдт витримав у «домі тортур», як він називав дрезденську психіатричну клініку на Марієн-алеє, уже п’ять років. Завдяки уяві дійсність зазнавала дивовижних перетворень: саме їй він завдячував тим, що стусани й штурхани санітарів оберталися на лагідні пестощі, сморід фекалій ставав запахом весняного саду, крики хворих — бароковими кантатами, а обдерті стіни вкривалися фресками Джотто. Фантазія корилася йому: за роки тренувань він зумів видресирувати її до такого рівня, що, наприклад, цілковито подолав у собі те, що не дозволило б йому витримати ув’язнення, а саме — жагу до жіночого тіла. Йому не довелося, немов старозавітному мудрецеві, «притлумлювати вогонь у лоні своїм». Вогонь той давно згас.

Але уява зраджувала його, коли бачив маленьких рухливих комах, що бігали по палаті. Їхні брунатно-жовті черевця миготіли в шпаринах між дошками паркету, рухливі вусики визирали з-за умивальника. Окремі особини заповзали на ковдру: вагітна самиця, яка тягла за собою блідий кокон, породистий самець, що високо підносив своє тіло на хистких ніжках, безпорадне маля, яке ворушило навколо себе тоненькими вусиками — усе це призводило до того, що Анвальдтів мозок стрясали електричні розряди нейронів. Увесь він болісно зіщулювався, шкіру кололи рухливі вусики, а в уяві його лоскотали тисячі ніжок. Тоді він шаленів і ставав небезпечним для інших пацієнтів, особливо відтоді, як зауважив, що дехто з них ловить комах у сірникові коробки й підкидає йому до ліжка. Лише запах засобу від тарганів заспокоював пошарпані нерви. Справу полегшило б переміщення хворого до якоїсь, менш затарганеної лікарні в іншому місті, але тут виникали непередбачувані бюрократичні перешкоди й чергові директори відмовлялися від цієї думки. Доктор Беннерт обмежився переведенням Анвальдта до одномісної невеличкої палати, у якій трохи частіше проводили дезінсекцію. У періоди, що передували навалі тарганів, пацієнт Анвальдт був спокійним і займався здебільшого вивченням семітських мов.

За цим заняттям і застав його під час обходу санітар Юрґен Копп. Попри те, що директор Беннерт несподівано звільнив його від нинішнього чергування, Копп не мав наміру полишати лікарню. Він зачинив двері Анвальдтової палати й попрямував до відділення в сусідньому будинку. Гра у скат була пристрастю, яка охопила увесь обслуговуючий персонал лікарні. Копп оголосив винову масть і вийшов трефовим валетом, аби стягти її. Та не встиг він навіть зібрати «взятку», як усі почули нелюдський зойк, що розітнув темне подвір’я.

— Цікаво, хто це так горлянку дере? — замислився Фоґель.

— Це Анвальдт. У нього якраз засвітилося, — засміявся Копп. — Певне, знову таргана побачив.

Копп мав рацію, але тільки почасти. Це й справді кричав Анвальдт, проте не через таргана: підлогою його палати, кумедно посіпуючи довгими хвостиками, прогулювалися чотири великі чорні пустельні скорпіони.

Бреслау, субота 13 травня 1933 року. Перша година ночі

Мадам ле Ґеф, угорка із псевдофранцузьким прізвищем, знала, як принадити бреславських клієнтів. Вона не витратила ні пфеніга на оголошення в газеті чи рекламу, а розпочала з безпосередніх звертань до зацікавлених осіб. Поклавшись на свою безпомильну інтуїцію, вона виписала з телефонної та адресної книг міста Бреслау десь із сотню прізвищ. Потому одна дорога повія, у якої були зв’язки в усьому місті, перевірила список, і виявилося, що це переважно прізвища заможних чоловіків. Крім цього, мадам зробила список бреславських лікарів, а також викладачів політехніки та університету. Усім їм вона надіслала делікатні листи в конвертах, які не викликали жодної підозри. У листах повідомлялося про відкриття нового клубу, де найвибагливіші панове можуть утамувати всі свої бажання. Друга хвиля реклами поширювалася в чоловічих клубах, лазнях, кондитерських і вар’єте. Щедро винагороджувані гардеробники й портьє таємно від альфонсів, які платили їм за звідництво, упихали клієнтам до рук і кишень пальт напахчені карточки, прикрашені малюнком пухкенької Венери в чорних панчохах і циліндрі.

Попри праведне обурення преси та два судові процеси, клуб мадам ле Ґеф став популярним. Своїми принадами клієнтів удовольняло, залежно від побажань, тридцять дівчат і двоє юнаків.

У салоні не бракувало й артистичних виступів. «Артисток» набирали з персоналу закладу та здебільшого тут виступали щедро оплачувані танцівниці з кабаре «Імперіал» чи якогось театрика моделей. Два вечори на тиждень облаштовували в східному стилі (танець, і не лише живота, кількох «єгиптянок», котрі виступали в кабаре щодня), два — у класичному (вакханалія), один у розгульно-німецькому (Гайді[3] в мереживних панталонах), а один призначався для ексклюзивних гостей, які переважно винаймали цілий клуб для зустрічей, що не потребували розголосу. По понеділках заклад не працював. Невдовзі було запроваджено телефонні замовлення і прусський особняк, знаний як «Надслензанський замок» у підбреславському Опорові, став відомим на все місто. Інвестиції швидко окупилися, тим паче, що мадам не була єдиним інвестором. Левову частку витрат узяло на себе Бреславське управління поліції. Ця установа отримувала дивіденди не лише в матеріальному вигляді. Отож усі були задоволені, а найбільше — випадкові й постійні клієнти. Кількість останніх постійно зростала. Бо де ж іще професор сходознавства Отто Андре міг, озброївшись кинджалом й одягши тюрбан на голову, наздоганяти беззахисну гурію аби заволодіти нею серед пурпурових подушок, де ж іще директор міського театру Фріц Райнфельд міг підставляти свою тлусту спину під солодкі удари черевиків для верхової їзди, що їх йому завдавала струнка амазонка?

Мадам добре розуміла чоловіків і була щасливою, коли їй удавалося вдовольнити їхні потреби. Такого щастя вона зазнала нещодавно, коли знайшла для заступника начальника кримінального відділу управління поліції, радника Ебергарда Мокка, двійко дівчат, які вміли грати в шахи. До цього невисокого, міцно збудованого брюнета з густим хвилястим волоссям, мадам відчувала особливу симпатію. Радник ніколи не забував про квіти для мадам і дрібні подарунки для дівчат, що охоче його обслуговували. Він був спокійний і мовчазний, обожнював шаради й бридж, шахи й повних блондинок. Свої пристрасті він міг утамовувати в мадам ле Ґеф без жодних обмежень. Приходив завжди по п’ятницях опівночі, заходив у бічні двері і, не звертаючи уваги на артистичні виступи, йшов до своєї улюбленої кімнати, де на нього чекали дві одаліски. Вони перевдягали його в шовковий халат, годували кав’яром і напували червоним райнвайном. Мокк сидів непорушно, і лише його руки кружляли по алебастровій шкірі невільниць. Після вечері з однією з них він сідав за партію в шахи. Тим часом інша залазила під стіл і робила там те, про що мали поняття ще доісторичні племена. Та, що грала з Мокком у шахи, знала: кожен вдалий хід асоціювався з певною еротичною позою. Отож, по втраті пішака або фігури, Мокк підводився з-за столу й улягався зі своєю партнеркою на дивані, де вони протягом кількох хвилин відтворювали відповідну позу.

Згідно принципів, що їх Мокк установив для себе самого, йому не вільно було втамовувати пристрасті, якщо котрась із суперниць ставила йому шах або мат. Одного разу так уже сталося. Тоді він підвівся з-за столу, дав дівчатам по квітці й вийшов, приховуючи гнів і невдоволення під знущальною посмішкою. Потому він уже ніколи не дозволяв собі втрачати пильність за грою в шахи.

Після однієї з таких довгих партій Мокк відпочивав на дивані, читаючи дівчатам свої розважання про людські характери. То була його третя пристрасть, яку він виявляв лише у своєму улюбленому клубі. Кримінальний радник, поціновувач античної літератури, який приголомшував своїх підлеглих довгими латинськими цитатами, вирішив позмагатись із Непотом[4] і Теофрастом[5], складаючи, не без талану, характеристики осіб, з якими йому доводилося зустрічатись. За основу цих описів правили власні спостереження та поліційні справи. Десь раз на місяць він створював опис однієї людини, а вже існуючі доповнював новими фактами. Нові доповнення й характеристики добряче затуманювали втомлені дівочі голівки. Та незважаючи на це, вони сиділи біля ніг Мокка, вдивлялися в його круглі очі й відчували, як у клієнтовій душі здіймається хвиля щастя.