Розділ «XIII»

Бреслау, того ж таки 16 липня 1934 року. Восьма година вечора

Анвальдт і справді виїздив з Бреслау, але не через Губерові погрози. Вій сидів у вагоні першого класу, курив цигарку за цигаркою й байдуже вдивлявся в одноманітний нижньосілезький пейзаж у помаранчевому сяєві заходу сонця. (Я повинен знайти цього нащадка фон дер Мальтенів. Якщо й справді над бароновими нащадками тяжіє якесь прокляття, йому загрожує смертельна небезпека з боку Еркіна. Але, власне кажучи, навіщо я його шукаю? Адже ми з Мокком знайшли вбивцю. Ні, не знайшли, лише встановили. Еркін діє через Маасса, він обережений, знає, що ми його розшукуймо. Безсумнівно, Еркін і є тим «знайомим, який витягне інформацію у Шлоссарчик». Отже, шукаючи сина Шлоссарчик, я шукаю Еркіна. До біса, може, він уже в Равичі? Цікаво, у якому берлінському сиротинці був той хлопчик. Може, я його знав?). Замислившись, він обпік пальці цигаркою. Лайнувся вже не подумки й роззирнувся доокруж. Усі подорожні в цьому нічному потязі почули його лайку. Перед ним стояв восьмилітній на вигляд, товстощокий, із виразною нордичною зовнішністю хлопчик у темно-синьому костюмчику. У руках він тримав якусь книжку. Промовив щось польською й поклав книжку Анвальдтові на коліна. Тоді рвучко повернувся й побіг до матері, молодої повної жінки, й сів їй на коліна. Анвальдт глянув на назву книжки й побачив, що то було шкільне видання «Царя Едіпа» Софокла. То не була хлопчикова книжка, певне, якийсь гімназист, що їхав на канікули, залишив її у вагоні. Хлопчик і мати очікувально дивилися на Анвальдта. Поліцейський знаками показав, що це не його книжка, а тоді запитав про неї супутників. У купе крім пані з хлопчиком сиділи ще студент і молодик, на вигляд типовий єврей. Ніхто не зголосився за книжкою, а студент, угледівши грецький текст, кинув: «Боже збав». Анвальдт усміхнувся й подякував хлопцеві, піднявши капелюха. Навмання відкрив книжку й побачив знайомі грецькі літери, що їх він колись так любив. Йому стало цікаво: чи зрозуміє він іще щось через стільки років? Прочитав упівголос і переклав 681-й рядок: «З підозр пустих звада ця Та докір серце рве І без підстав!»[44] (А я ще непогано пам’ятаю грецьку. Двох слів не знав, добре, що в кінці є словничок). Він перегорнув кілька сторінок і прочитав рядок 1068, слова Іокасти. З перекладом не виникло найменших труднощів: «Бодай, нещасний, не дізнавсь нічого ти![45]» Сентенційність прочитаних слів нагадала йому про таку собі гру, в яку вони бавилися колись із Ерною, — так зване ворожіння з Біблії. Розкривали Біблію навмання й тицяли пальцем на перший-ліпший рядок. Вибране таким чином речення мало бути пророцтвом. Безгучно сміючись, він закрив і знову відкрив Софокла. Цю гру перервав польський прикордонник, який зажадав показати паспорт. Докладно оглянувши Анвальдтові документи, він торкнувся пальцем козирка кашкета й вийшов з купе. Поліцейський повернувся до своїх пророцтв, але не міг зосередитися на перекладі — на нього невідступно й уперто дивився хлопець, який дав йому «Царя Едіпа». Малий сидів і вдивлявся в нього, навіть не кліпаючи. Потяг рушив. Хлопчина продовжував дивитися. Анвальдт то зазирав у книжку, то намагався спопелити малого поглядом. Нічого не допомагало. Він хотів було звернутися до матері хлопця, але та спала сном праведниці. Тож поліцейський вийшов у коридор і відчинив вікно. Витягаючи картонну коробку із цигарками, він полегшено намацав нове поліційне посвідчення, яке отримав у відділі кадрів управління поліції, вийшовши від Губера. (Якщо тебе може вивести з рівноваги якийсь шмаркач, кепські твої справи). Затягнувшись, випалив майже чверть цигарки. Потяг спинився на якійсь станції. На вивісці красувався напис великими літерами: «Равич».

Анвальдт попрощався із супутниками, сховав Софокла до кишені й вистрибнув на перон. Вийшов із вокзалу й зупинився біля кількох доглянутих клумб із квітами. Розкрив блокнота й прочитав: «Вулиця Ринкова, З». У цю мить під’їхав екіпаж. Анвальдт зрадів і показав візникові картку з назвою вулиці.

Равич був гарним, чистим містом, що потопало у квітах. Над ним височіли вартові вежі в’язниці з червоної цегли. Наближався присмерк, запрошуючи людей вийти з будинків. Зграйки галасливих підлітків чіплялися до зарозумілих дівчат, що гордовито прогулювалися вулицями, у побілених вапном сінях будинків сиділи жінки на ослінчиках, під ресторанами стояли вусаті чоловіки в тісних жилетах і, попиваючи пиво з кухлів, обговорювали зовнішню політику Польщі.

Саме біля такої групки зупинився екіпаж. Анвальдт кинув візникові кількадесят пфенігів і глянув на номер будинку. «Ринкова, З».

Поліцейський увійшов до під’їзду й озирнувся довкола, шукаючи сторожа. Замість нього з’явилися двоє чоловіків у капелюхах. Обличчя в них були рішучі. Вони про щось запитали Анвальдта. Той безпорадно розвів руками й по-німецькому відповів про мету свого приїзду. Звісно, назвав прізвище Ганни Шлоссарчик. Це подіяло на чоловіків досить незвично. Без жодного слова вони перегородили йому дорогу до виходу й дали зрозуміти, що він повинен піднятися нагору. Анвальдт непевно піднявся солідними дерев’яними сходами й опинився на другому поверсі, де побачив дві невеличкі квартирки. Двері до однієї були відчинені, там світилося, всередині юрмилося кілька чоловіків з упевненими поглядами. Інстинкт не підвів Анвальдта: саме так виглядають поліцейські на будь-якій географічній широті.

Один з янголів-охоронців легенько підштовхнув Анвальдта в бік освітленого помешкання. Коли обоє опинилися там, він показав рукою на видовжену кухню. Анвальдт сів на табуреті й закурив. Він не встиг навіть роззирнутися довкола, як до кухні увійшов невисокий елегантний чоловік у супроводі трохи засапаного вусаня з мітлою в руках. Вусань глянув на Анвальдта, тоді на елегантного пана, похитав заперечно головою й вийшов. Елегантний підійшов до табурета й промовив цілком правильною німецькою:

— Документи. Прізвище та ім’я. Мета прибуття.

Анвальдт вручив чоловікові свій паспорт і відповів:

— Кримінальний асистент Герберт Анвальдт з управління поліції в Бреслау...

— У вас якісь родичі в Познані?

— Ні.

— Мета вашого прибуття?

— Я розшукую двох підозрюваних у вбивстві. Мені відомо, що вони хотіли прийти до Ганни Шлоссарчик. А зараз я хотів би дізнатися, хто мене допитує.

— Комісар Фердинанд Банашак із познанської поліції. Покажіть ваше службове посвідчення.

— Будь ласка, — Анвальдт намагався, аби його голос звучав упевнено. — А до речі, навіщо цей допит? Мене в чомусь звинувачують? Хіба мені не можна зустрітися з Ганною Шлоссарчик у приватній справі?

Банашак голосно розсміявся.

— Кажи, в якій справі ти хотів з нею зустрітися, інакше доведеться запросити тебе до такого собі будинку, який уславив наше місто на цілу Польщу, — кажучи це, він не переставав усміхатися.

Анвальдт збагнув: коли до малого містечка приїхав поліцейський з головного міста Західної Польщі, то справа, в яку вплуталася Шлоссарчик, є аж надто серйозною. Без зайвих передмов він розповів Банашакові про все, приховавши лише мотиви, через які Маасс та Еркін розшукують позашлюбного сина Шлоссарчик. Комісар глянув на Анвальдта й полегшено відітхнув.

— Ви запитували, чи можна поговорити з Ганною Слюсарчик. Відповідаю: ні, ви не зможете поговорити з Ганною Слюсарчик. Сьогодні вранці її зарубав сокирою якийсь чоловік. Сторож описав нам його як грузина, що говорив німецькою.