Розділ «I»

Телефон задзвонив утретє.

— Це резиденція барона фон дер Мальтена. Пан барон очікує пана радника якомога швидше.

Мокк ледь стримався, аби не вилаяти зухвалого дворецького, і запевнив, що за мить приїде. Наказав Форстнерові, який саме повернувся з університету, відвезти його на Айхен-алеє 13, де мешкав барон. Резиденцію облягли журналісти, — щойно побачивши паркування «Адлера», вони помчали до поліцейських. Ті мовчки проминули їх й увійшли на територію маєтку фон дер Мальтенів, куди поліцейських пропустив охоронець. У холі їх привітав камердинер Маттіас.

— Пан барон бажає бачити лише пана радника.

Форстнер не приховував розчарування. Мокк подумки усміхнувся.

Кабінет барона оздоблювали гравюри з окультною символікою. Таємних знань стосувалися й численні томи, оправлені в однакові палітурки зі шкіри вишневого кольору. Сонце насилу пробивалося крізь важкі зелені завіси, освітлюючи чотирьох порцелянових слонів, що підтримували земну кулю своїми спинами. У напівтемряві поблискувала срібна модель небесних сфер із землею посередині. Голос Олів’є фон дер Мальтена, що долинув з вітальні, яка сусідила з бібліотекою, відволік Моккову увагу від геоцентричних проблем.

— У тебе немає дітей, Ебергарде, тому залиш при собі свої співчуття. Пробач за таку форму розмови, крізь двері, але я не бажаю, аби ти мене бачив. Ти знав Марієтту з дитинства...

Він урвав розмову і Моккові здалося, що він чує приглушені ридання. За мить знову зазвучав ледь змінений голос барона:

— Закури собі сигару й вислухай мене уважно. Передусім прибери з-під мого дому тих писак. По-друге, привези з Кенігсберга доктора Ґеорґа Маасса. Це прекрасний знавець як історії окультизму, так і східних мов. Він допоможе тобі знайти тих, хто вчинив оте ритуальне вбивство... Так, ритуальне. Ти добре почув, Ебергарде. По-третє, якщо ти вже знайдеш убивцю, віддай його мені. Це мої поради, прохання, або, якщо хочеш, умови. Це все. Докури спокійно сигару. До побачення.

Радник не озвався жодним словом. Він був знайомий із фон дер Мальтеном ще зі студентських часів і знав, що будь-яка суперечка з ним не має сенсу. Він слухав лише себе самого, а іншим віддавав накази. Радник Ебергард Мокк вже давно відвик слухати накази, бо важко було так назвати добродушне буркотіння його шефа Мюльгауза. Але відмовити Мокк не міг. Якби не барон Олів’є фон дер Мальтен, не став-би він ніколи кримінальним радником.

Бреслау, того ж таки 13 травня 1933 року. Перша година пополудні

Мокк віддав Форстнерові накази щодо журналістів і доктора Маасса, а сам викликав до себе Кляйнфельда.

— Ми щось маємо на цього Гіршберґа?

— Нічого.

— Приведіть його до мене на допит. О другій.

Він відчував, що поступово втрачає свою славнозвісну врівноваженість. Йому здавалося, що під повіками пече пісок, спухлий язик укривав квасний шар нікотину. Мокк голосно сопів, а сорочка на ньому була мокрою й липкою від поту. Він викликав екіпаж і наказав відвезти його до університету.

Професор Андре саме закінчив лекцію з історії Близького Сходу. Мокк підійшов до нього й відрекомендувався. Професор з недовірою глянув на неголеного поліцейського й запросив до свого кабінету.

— Пане професоре, ви викладаєте в нашому університеті вже тридцять років. Я сам мав приємність слухати ваші лекції, коли вивчав класичну філологію... Та серед ваших студентів були й такі, що цілком присвятили себе сходознавству. Може, ви пригадуєте когось із них, хто поводився ненормально, мав якісь відхилення, збочення...?

Андре був низеньким висхлим старим з короткими ногами й довгим тулубом. Зараз він сидів у своєму глибокому фотелі й вимахував у повітрі ногами в шнурованих черевиках. Мокк примружив очі й подумки всміхнувся, уявивши просту карикатуру на професора: дві вертикальні риски — ніс і цапина борідка, три горизонтальні — очі й губи.

— Статеве життя студентів-сходознавців, — риска професорових вуст зробилася ще тоншою, — адже, як ви самі влучно зауважили «були й такі», цікавить мене так само мало, як і ваше...

Кримінальному радникові здалося, що дзвін пожежної машини, яка саме проїжджала Урсулінен-штрасе, лунає в його грудях. Він підвівся й підійшов до професора. Міцно притис його зап’ястки до билець фотеля й наблизив своє обличчя до цапиної борідки.