Розділ «I»

— І такі три комахи можуть убити людину? — Форстнер уперше продемонстрував своє невігластво.

— То не комахи, Форстнере, а павукоподібні. — Мокк навіть не намагався приховати зневагу в голосі. — Окрім того, розтин ще попереду.

Якщо у випадку із залізничником поліцейські ще могли мати якісь сумніви, то причина смерті двох жінок у салоні була аж надто очевидною.

Мокк часто ловив себе на тому, що трагічна звістка викликає в нього невідповідні думки, а жахливі картини злочинів — веселощі. Коли у Валбжиху померла його мати, найперша його думка була про побутові проблеми, а саме: що робити зі старим, величезним диваном, якого не можна було витягти ані крізь вікно, ані крізь двері? А від вигляду худих, блідих литок божевільного жебрака, котрий лупцював якогось хлопчину біля колишнього будинку управління поліції на Шубрюкке 49, на нього напав дурнуватий сміх. Так само й тепер, коли Форстнер послизнувся в калюжі крові, що заливала підлогу салону, Мокк вибухнув сміхом. Коблішке не сподівався від радника такої реакції. Сам він у житті бачив багато дечого, але картина в салоні вже вдруге змусила його нервово здригнутися. Форстнер вийшов із приміщення. Мокк розпочав огляд.

Сімнадцятирічна Марієтта фон дер Мальтен лежала на підлозі, оголена від пояса донизу. Її розпущене попелясте густе волосся, наче губка, просякло кров’ю. Обличчя, здавалося, було спотворене раптовим паралічем. Гірлянди кишок висіли обабіч розпанаханого тіла. У роздертому шлунку видніли неперетравлені рештки їжі. Моккові здалося, що він щось зауважив у черевній порожнині. Долаючи відразу, схилився над тілом дівчини. Сморід був нестерпний. Мокк ковтнув слину. Серед крові й слизу вовтузився невеликий жвавий скорпіон.

Форстнера знудило й він ригав у туалеті. Коблішке кумедно підстрибнув, бо щось хруснуло у нього під черевиком.

— Scheisse[7], та їх тут до біса! — скрикнув він.

Чоловіки уважно оглянули всі кутки салону й розчавили ще трьох скорпіонів.

— Слава Богу, жоден із них нас не вкусив, — важко відсапувався Коблішке. — Бо лежали б зараз як той, у коридорі.

Упевнившись, що у вагоні більше немає небезпечних створінь, вони підійшли до другої жертви, панни Франсуази Дебрю, гувернантки баронеси. Жінка, що мала на вигляд трохи за сорок, ізсунувшись додолу, лежала на бильцях канапи. Подерті панчохи, набряклі вени на литках, задерта аж попід пахви скромна сукня з білим комірцем. Ріденьке волосся, що його стара панна звичайно вкладала в старомодну «дульку», розпатлалось. Зуби затискали спухлий язик. На шиї було зашморгнуто шнур від портьєр. Мокк із відразою оглянув труп і полегшено зітхнув: він ніде не побачив скорпіона.

— Найдивніше ось що, — Коблішке вказав на стіну салону, оббиту синьою тканиною в блакитні смужки. Між вікнами вагону виднів напис. Два рядки дивних знаків. Кримінальний радник наблизив до них обличчя. Знову проковтнув слину.

— Так-так... — Коблішке вмент збагнув, про що йдеться. — Хтось написав це кров’ю...

Мокк сказав запопадливому Форстнерові, що додому його відвозити не треба. Він повільно йшов у розстебнутому пальті й відчував тягар своїх п’ятдесяти років. За півгодини був уже серед знайомих будинків. Спинився під аркою однієї з кам’яниць на Опіц-штрасе й глянув на годинник. Четверта. Зазвичай о цін порі він повертався з п’ятничних «шахів». Але ще ніколи ці вишукані «партії» не втомлювали його так сильно, як сьогоднішні події.

Вкладаючись обіч дружини, Мокк вслухався в цокання годинника. Засинаючи, пригадав сцену з молодих літ. Двадцятирічним студентом він гостював у своїх далеких родичів під Требницею й залицявся там до дружини управителя маєтку. Врешті, після численних невдалих спроб він домовився з нею про побачення. Сидів на березі річки під старим дубом, упевнений, що сьогодні нарешті насититься її звабним тілом. Курячи цигарку, Мокк прислухався до сварки кількох сільських дівчаток, що гралися по той бік річки. Жорстокі створіння верескливими голосками проганяли кривеньку дівчинку, дражнячи її кульгою. Дитина стояла над водою й дивилася в бік Мокка. У простягнутій руці тримала стару ляльку, заштопане платтячко тріпотіло на вітрі, свіжоначищені черевички були замащені глиною. Раптом Мокк усвідомив, що вона нагадує йому птаху з перебитим крилом. Він дивився на дівчинку і раптом розплакався.

Зараз він теж не міг стриматися від плачу. Дружина щось пробурмотіла крізь сон. Мокк відчинив вікно й підставив розпашіле обличчя під струмені дощу. Марієтта фон дер Мальтен теж була кривенькою і він пам’ятав її ще дитиною.

Бреслау, того ж таки 13 травня 1933 року. Восьма година ранку

По суботах Мокк приходив до управління поліції о дев’ятій ранку. Портьє, кур’єри й агенти багатозначно перезиралися, побачивши ледь усміхненого, невиспаного радника, який гречно відповідав на привітання, тягнули за собою шлейф пахощів дорогого одеколону від Вельцеля. Та цієї суботи він анітрохи не нагадував задоволеного собою поліцейського, лагідного й поблажливого начальника. Вже о восьмій він увійшов до будинку, хряснувши дверима. Кілька разів поспіль закрив і розкрив парасоля, розбризкуючи навколо краплинки води. Не відповідаючи на «доброго дня, пане раднику» — портьє й заспаного кур’єра, він швидко побіг сходами вгору. Носаком черевика зачепився за останню сходинку й замалим не впав. Портьє Гандке не повірив власним вухам — він уперше почув добірну лайку з Моккових вуст.

— Ой, щось пан радник нині недобрий, — всміхнувся він до кур’єра Бендера.

Тим часом Мокк зайшов до свого кабінету, сів за стіл і закурив сигару. Відсутній погляд утупився в стіну, викладену полив’яною цеглою. Він розумів, що сидить у пальті й капелюсі, але не зрушив з місця. За кілька хвилин почувся стукіт у двері й увійшов Форстнер.

— За годину тут повинні бути всі.

— Вони вже тут.