Розділ «VI»

Бреслау, вівторок 10 липня 1934 року. Сьома година вечора

На центральній вулиці, до якої доходила Ганза-штрасе, Анвальдт знайшов маленький ресторанчик. За професійною звичкою він записав прізвище власника й адресу: Пауль Зайдель, Тіргартен-штрасе 33. Він з’їв там три гарячі ковбаски, втоплені в кашці з розвареного гороху й випив дві пляшки мінеральної води Дайнерта.

Через десять хвилин, дещо обважнівши, стояв під фотостудією «Фатаморґана». Йому довелося довгенько гамселити в зачинені двері. (Знову, певно, накололася морфієм. Але це вже востаннє). Старий сторож вичовгав з під’їзду на тротуар.

— Я не бачив, щоб панна Сюзанна кудись виходила. Її служниця пішла годину тому..., — бурмотів він, роздивляючись Анвальдтове посвідчення.

Поліцейський зняв піджак і змирився зі струмочками поту, навіть не намагаючись витирати їх носовичком. Присів на кам’яній лавці на подвір’ї біля якогось пенсіонера в сітчастому капелюсі, що сумирно куняв. Він помітив, що одна кватирка в помешканні Леї була незачинена. Насилу видряпавшись на підвіконня (пульсувала спухла п’ята, заважав повний шлунок), він просунув руку досередини й повернув мосяжну клямку. Якусь мить він змагався з фіранкою й буйною папороттю в горщику. У цій квартирі почувався як удома. Зняв піджак, жилет і краватку. Повісив усі речі на спинку стільця й вирушив на пошуки Леї. Подався до ательє, де, як він гадав, лежала задурманена дівчина. Та перш ніж потрапити туди, пішов до ванної: горох із ковбасками подавали могутній фізіологічний сигнал.

У ванній побачив Лею Фрідлендер. Її ноги висіли над унітазом. Стегна й литки були обліплені фекаліями. Вона була зовсім гола. Товстий кабель, зав’язаний навколо її шиї, був прикріплений до каналізаційної труби під самою стелею. Спиною труп торкався стіни. Нафарбовані кармінною помадою вуста розтулилися, оголюючи ясна й зуби, між якими стримів спухлий синій язик.

Анвальдт виблював у біде вміст шлунка. Тоді сів на краєчку ванни й спробував зосередитися. Уже за кілька хвилин був певен, що Лея не вчинила самогубства. У ванній не було жодного стільця, нічого, звідки вона могла б зістрибнути. Не могла зістрибнути з унітаза, бо він був занизький. Їй довелося б зав’язати петлю навколо товстої каналізаційної труби під стелею, а тоді, тримаючись за неї однією рукою, просунути голову в зашморг. (Із таким навіть акробат би не впорався, а тут морфіністка, яку сьогодні вже, напевно, трахнуло з півдесятка мужиків. Схоже на те, що хтось дуже сильний задушив Лею, повісив у ванній зашморг, підняв дівчину й одяг зашморг їй на шию. От тільки забув про якийсь стілець, щоб містифікація виглядала вірогідною).

Раптом він почув лопотіння фіранки у вікні, крізь яке заліз. Протяг. (Мабуть, у квартирі відчинене ще одне вікно).

У дверях стояв високий смаглявий чоловік. Він різко розмахнувся. Анвальдт відстрибнув, наступивши на шовкову комбінацію, що лежала на підлозі. Права нога поїхала назад, уся вага припала на спухлу ліву п’ятку. Вона не витримала. Ліва нога підігнулася й Анвальдт зігнувся перед турком. Той сплів долоні й ударив ізнизу, у підборіддя. Поліцейський гепнувся навзнак у велику ванну. Перш ніж він збагнув, що сталося, побачив перед собою обличчя нападника й величезний п’ястук із кастетом. Удар у сонячне сплетіння примусив його задихнутися. Кашель, хрипіння, розмите обличчя, хрипіння, хрипіння, ніч, хрипіння, ніч, ніч.

Бреслау, того ж таки 10 липня 1934 року. Восьма година вечора

Крижана вода повернула Анвальдта до тями. Він сидів зовсім голий у камері без вікон, прив’язаний до стільця. До нього уважно придивлялися двоє чоловіків у чорних розхристаних мундирах СС. Нижчий кривив довгасте інтелігентне обличчя, на якому з’являлася схожа на усмішку гримаса. Він нагадував йому гімназійного вчителя математики, який так само кривився, коли хтось із учнів не давав ради із завданням. (Застерігаю вас від цих людей. Вони жорстокі й здатні будь-кого примусити відмовитися від розслідування. Якби, не доведи Боже. Ви опинилися в Гестапо, вперто стверджуйте, що Ви — агент Абверу й розробляєте в Бреслау мережу польської розвідки).

Гестапівець пройшовся камерою, у якій сморід поту відчувався ледь не на дотик.

— Ну що, погані справи, Анвальдте? — він вочевидь очікував відповіді.

— Так... — прохрипів побитий поліцейський, наштовхуючись язиком на уламок вибитого переднього зуба.

— Усі в цьому місті такі жорстокі, — гестапівець обійшов стілець довкола. — Та-а-ак, Анвальдте. Отже, що ти тут робиш, у цьому... Вавилоні? Що тебе сюди пригнало?

Він закурив цигарку, а сірника приклав до потилиці в’язня, який шарпнувся разом зі стільцем. Сморід смаленого волосся перехопив йому дух. Другий кат, спітнілий товстун, накинув йому на голову мокру ганчірку, яка загасила полум’я. Полегшення було недовгим. Той самий гестапівець однією рукою стиснув йому носа, а другою запхнув ганчірку до рота.

— Берлінцю, яке твоє завдання в Бреслау? — повторював приглушений голос. — Годі, Конраде.

Звільнений від смердючого кляпа, Анвальдт надовго розкашлявся. Худорлявий гестапівець терпляче чекав відповіді. Не отримавши її, він глянув на свого помічника.

— Пан Анвальдт не бажає відповідати, Конраде. Напевно, він почувається в безпеці. Йому здається, що його захищають. А хто його захищає? — він розвів руками. — Може, кримінальний директор Ебергард Мокк? Але тут немає Мокка. Ти бачиш десь Мокка, Конраде?

— Ні, не бачу, Herr Standartenführer.

Худорлявий схилив голову й промовив благальним тоном: