Розділ «IV»

Бреслау, неділя 8 липня 1934 року. Полудень

Анвальдт сидів у поліційній лабораторії, вивчав Вайнсберґові матеріали й щораз більше переконувався в тому, що паранормальні явища існують. Він пригадав сестру Елізабет із сиротинця. Ця крихка й непомітна істота з приємною посмішкою спричинилася до того, що в сиротинці відбувалися якісь незрозумілі, тривожні речі. Саме під час її присутності в будинку (до чи після неї ніколи такого не траплялося) ночами проходили вервечки мовчазних постатей у піжамах, у туалетах із грюкотом падали чавунні кришки бачків, у залі темна постать сідала до фортепіано, а телефонний дзвінок щодня лунав о тій самій порі. Коли сестра Елізабет покинула їх, зрештою, за власним бажанням, таємничі події припинилися.

Із нотаток Вайнсберґа чи то пак Вінклера випливало, що від сестри Елізабет Фрідлендер відрізнявся тим, що не викликав події, а передбачав їх. У несвідомому стані після епілептичного нападу він вигукував п’ять чи шість слів, повторюючи їх, наче похмурий рефрен. Доктор Вайнсберґ зафіксував 25 таких випадків, із яких 23 він занотував, а 2 записав на патефонну платівку. Зібраний матеріал він ретельно проаналізував, а результати представив у двадцятому томі «Zeitschrift für Parapsychologie und Metaphysik». Стаття Вайнсберґа називалася «Танатологічні передбачення Ізидора Ф.» Перед Анвальдтом лежала копія цієї статті. Він похапцем переглянув методологічний вступ і заглибився у висновки:

«Безсумнівно доведено, що слова, які вигукував пацієнт, є давньоєврейськими. Такого висновку після тримісячного аналізу дійшов берлінський семітолог, проф. Арнольд Шорр. Його мовознавча експертиза переконливо це доводить. Результати експертизи є в наших матеріалах і зацікавлені можуть з ними ознайомитися. Кожне профетичне повідомлення хворого складається із двох частин: зашифрованого прізвища та обставин смерті його власника. Після трирічних досліджень мені вдалося розшифрувати 23 із 25 повідомлень. Розшифрування двох останніх видається дуже складним, незважаючи на те, що вони записані на патефонній платівці. Зрозумілі мені повідомлення можна поділити на ті, які відповідали дійсності (10), і ті, які стосуються іще живих осіб (13). Слід підкреслити, що більшість передбачень Ізидора Ф. стосується осіб, яких він особисто не знав, що підтвердила дочка пацієнта. Цих людей об’єднують дві обставини: 1 — усі вони жили або живуть у Бреслау; 2 — усі загинули трагічною смертю.

Condicio sine qua non[29] для розуміння пророцтва є вичленування й розшифрування в ньому прізвища. Воно виражається двояко: або через звучання, або через значення давньоєврейського слова. Так, давньо-євр. geled «шкірка» ми розшифрували як Ґольд (схоже звучання, ті ж приголосні gld). Слід, одначе, зауважити, що прізвище пацієнт міг висловити іншим, «значеннєвим» способом. Так, прізвище Ґольд, що німецькою значить «золото», могло бути синонімічно зашифроване в давньоєврейському zahav. Це, власне кажучи, і є той другий спосіб, коли прізвище приховане в значенні, а не в звучанні давньоєврейського слова, що бачимо на прикладі давньоєвр. hamad, «шолом», що безсумнівно вказує на німецьке прізвище Helm, — останнє означає не що інше, як власне «шолом». Не обійшлося й без певних спотворень, напр. давньоєвр. sair значить «цап» (Bock), а пророцтво стосувалося померлого на прізвище Beck. Найбільше нас зацікавило й одночасно завдало нам найбільшої приємності розшифрування давньоєвр. jawal adama — «ріка», «поле» (нім. Fluss, Feld). Здавалося б, що прізвище мало б звучати як Фельдфлюсс або Флюссфельд. Переглядаючи офіційний список померлих, ми знайшли прізвище Райнфельдер. Інші слова підтверджували обставини смерті: побиття військовим паском. Інакше кажучи, Райн — це річка. Від Райнфельда до Райнфельдера зовсім недалеко. Наводимо повний список пророцтв, у яких йдеться про померлих (список іще живих ми зберігаємо в наших матеріалах, але не публікуємо, щоб не викликати зайвих емоцій).

Із вищенаведених прикладів стає зрозумілим, що пророцтва пацієнта Ф. могли, власне кажучи, стати зрозумілими лише після смерті особи, про яку йшлося в ньому. Гляньмо, скажімо, на приклад 2. Ось кілька можливостей його інтерпретації. Особа, про яку мовиться в пророцтві, могла б зватися Вайссвассер («біла вода»), у Бреслау проживає 15 родин із таким прізвищем. Таким чином, у якогось Вайссвассера могла виникнути ядуха («рот», «дихання») під час засмагання («сонце»). Жертва могла б зватися Зоннемунд («рот», «сонце») — З родини в Бреслау. Передбачувана смерть: захлинувся («дихання») горілкою (одна із ґданських горілок зветься Silberwasser, «срібна вода»).

Запевняю, що решту випадків теж можна було б проінтерпретувати багатьма способами. Тому ми не вміщуємо списку осіб, чию смерть не було засвідчено. Зазначу лише, що він містить 83 прізвища й різні обставини трагічної загибелі.

Чи таке розмаїття інтерпретацій не перекреслить важливості пророцтв Ізидора Ф.? Аж ніяк. Заплутані й похмурі передбачення мого пацієнта позбавляють людину будь-якого шансу на захист. Неможливо навіть уявити собі жахливіший та жорстокіший фаталізм. Уявіть собі, що ми опублікуємо список з 83 осіб, із яких 13 трагічно загине. І справді, загине тринадцять, а може, дванадцять, а може, десять. Але раптом, за деякий час, ми переглянемо акти про смерть і відшукаємо жертв, відсутніх у списку, але яких дійсно стосувалися пророцтва Ізидора Ф. Людина з його провіщень стає приреченою на пожирання гарпіями темних сил, безпорадною лялькою, чиї самовпевнені заяви про свободу волі розбиваються об суворі звуки давньоєврейських приголосних, a missa defunctorum[30] по цій ляльці — лише знущальний сміх самовдоволеного деміурга».

За цим патетичним акордом йшли нудні мудровані висновки, де особу Фрідлендера порівнювали з ясновидцями та різними медіумами, які провіщають у трансі. Анвальдт уже менш уважно дочитав статтю Вайнсберґа до кінця й заходився вивчати ті 83 інтерпретації, скріплені латунними скріпками. То був великий пакет, який вирізнявся з-поміж інших матеріалів і нотаток. Це його втомило ще більше. Насамкінець він залишив звукові пророцтва на платівці. Він відчував, що вони якимось чином пов’язані зі смертю баронеси. Анвальдт накрутив патефон і поринув у слухання таємничих послань. Те, що він робив, було цілковитим безглуздям: Анвальдт систематично прогулював у гімназії факультативи з мови Біблії й зараз міг так само успішно слухати записи мовою кечуа. Але хропаві звуки викликали в нього стан хворобливого збудження й захоплення, яке він відчув колись, уперше роздивляючись гнучкі грецькі літери. Фрідлендер видавав такі звуки, наче він задихався. Голосні то шуміли, то сичали, одного разу хвиля повітря з легенів замалим не розірвала стиснутої гортані. Після двадцятьох хвилин уперто повторюваного рефрену звуки припинилися.

Анвальдтові хотілося пити. Якусь мить він відганяв від себе думки про пінистий кухоль пива. Підвівся, поклав усі матеріали, крім платівки, до картонної коробки й пішов до колишнього складу канцелярських товарів, який тепер був обладнаний письмовим столом і телефоном, і правив йому, референтові з надзвичайних справ, за кабінет. Подзвонив докторові Ґеорґові Маассу й домовився з ним про зустріч. Тоді подався до кабінету Мокка, аби показати тому список із 83 прізвищ та поділитися власними враженнями. Дорогою проминув Форстнера, що саме виходив від шефа. Анвальдт здивувався, побачивши його тут у неділю. Він уже хотів було пожартувати на тему нелегкої праці в поліції, але Форстнер без жодного слова пройшов повз нього й швидко збіг сходами. (Ось так виглядає людина, яку Мокк затиснув у лещатах). Він помилявся. Форстнер увесь час був у лещатах. Мокк лише час від часу їх затискав. Саме це він щойно й зробив.

Бреслау, того ж таки 8 липня 1934 року. Пів на третю пополудні

Штандартенфюрер СС Еріх Крауз старанно відокремлював справи професійні від приватних. Звичайно, останнім він присвячував значно менше часу, але то був час точно визначений, наприклад, неділя, яка вважалася днем відпочинку. Після пообіднього сну він мав звичку з четвертої до п’ятої розмовляти із чотирма своїми синами. Хлопці сиділи за великим круглим столом і доповідали батькові про свої успіхи в навчанні, ідеологічну діяльність у Гітлер’юґенді та зобов’язання, які вони постійно виконують заради фюрера. Крауз походжав кімнатою й добродушно коментував почуте, удаючи, що не помічає придушених позіхань чи поглядів, крадькома кинутих на годинник.

Але свою першу неділю в Бреслау він не міг провести із сім’єю. Смак обіду йому псувала прикра думка про генерал-майора Райнера фон Гарденбурґа, шефа бреславського Абверу. Син провінційного муляра-алкоголіка, він усіма фібрами душі ненавидів цього штивного аристократа з моноклем. Крауз поглинав чудовий шніцель із цибулькою й відчував, як у шлунку лускають пухирці шлункового соку. Він люто підвівся, оскаженіло жбурнув серветку й подався до свого кабінету, щоб уже вкотре за сьогодні подзвонити Форстнерові. Та замість вичерпної інформації про Анвальдта він змушений був протягом півхвилини слухати довгі гудки. (Цікаво, куди подівся цей сучий син). Тоді набрав номер Мокка, але коли директор поліції підійшов до телефону, Крауз кинув трубку на важелі. (Я й так нічого не довідаюся від цього люб’язного гівнюка, крім того, що він мені вже сказав). Свою безпорадність перед Гарденбурґом, якого він знав іще з Берліна, Крауз якось виправдовував, але безпорадність перед Мокком була гідною хіба що зневаги, і це боляче вражало його пиху.

Він кружляв навколо столу, наче оскаженіла тварина. Враз зупинився й ляснув себе по лобі долонею. (Ця чортова спека мене доконає. Я вже й думати розучився). Тоді зручно вмостився у фотелі й подзвонив. Спершу Гансові Гоффманну, а тоді Моккові. І одному, й другому він сухим тоном дав кілька розпоряджень. Тон його голосу змінився під кінець розмови з Мокком. Холодний тон начальника раптом зірвався на божевільний вереск.

Мокк вирішив виїхати ввечері до Цоппота. Це рішення він прийняв після візиту до Вінклера. Дзвінок Крауза вирвав його з пообідньої дрімоти. Гестапівець тихо нагадав Моккові про його залежність від таємної поліції й зажадав письмового рапорту про діяльність Анвальдта на користь Абверу. Мокк спокійно відмовив йому, сказавши, що йому належить відпочинок і сьогодні увечері він від’їжджає до Цоппота.

— Ну, а ваша знайома?

— Ах, ці знайомі... Вони то є, то їх немає. Ви ж знаєте, як воно буває з ними...

— Не знаю!!!

Бреслау, того ж таки 8 липня 1934 року. Третя година пополудні

Ганс Гоффманн працював таємним поліціиним агентом ще від непам’ятних часів. Він служив кайзерові, республіканській поліції, а тепер — Гестапо. Своїми значними професійними успіхами він завдячував добродушній зовнішності: худорлява постать, маленькі вусики, старанно прилизане ріденьке волоссячко, медового кольору добрі очі з іскорками сміху. Хто б міг подумати, що цей милий літній чоловік — один з найкращих працівників таємної поліції?

Цього напевно не підозрювали Анвальдт і Маасс, які не звертали уваги на охайного дідка на сусідній лавці. Особливо Маасс не переймався присутністю інших, і знай голосно розводився, трохи дратуючи Анвальдта не лише писклявим голосом, а передусім жахливим змістом своїх звірянь, які головно зосереджувалися навколо жіночого тіла й пов’язаних із ним насолод.

— Гляньте-но, любий Герберте (адже я можу вас так називати, правда?), — Маасс аж прицмокнув, угледівши молоду струнку блондинку, що прогулювалася з літньою жінкою. — Як чудово тонка сукня прилягає до стегон дівчини... Здається, вона без комбінації...