Розділ «XVIII»

Нью-Йорк, субота 14 березня 1951 року. Четверта година ранку

Готель «Челсі» на П’ятдесят п’ятій вулиці о цін ранній порі був тихим і сонним. Тут мешкали переважно сталі пожильці: комівояжери й страхові агенти, які щодня рано вкладалися спати, аби наступного ранку вирушити на роботу з ясним поглядом і без запаху алкогольного перегару.

Цих усталених звичаїв не дотримувався мешканець сімнадцятого поверху, який винаймав великий трикімнатний номер. Його вважали письменником. Він працював ночами за великими письмовим столом, спав до полудня, по обіді кудись виходив, а вечорами часто розважався в жіночому товаристві. Сьогоднішній вечір затягнувся в нього до третьої ночі. Саме о цій порі з номера «літератора» вийшла втомлена дівчина в синій сукенці з великим матроським коміром. Зачиняючи двері, вона послала повітряний поцілунок углиб квартири й підійшла до ліфта. Краєм ока помітила двох чоловіків, що прямували до неї довгим готельним коридором. Коли ці двоє мішали її, дівчина здригнулася. В одного з них було жахливо обличчя Франкенштейна, в іншого — палаючі очі фанатика. Вона полегшено зітхнула, опинившись у товаристві сонного ліфтера.

Чоловіки увійшли до номера 16 F. Мокк тихенько постукав. Двері ледь відчинилися. У щілині з’явилося старече обличчя. Анвальдт схопив клямку й з усієї сили шарпнув її до себе. Голова старого опинилася між дверима й одвірком, який розчавлював йому вухо. Він хотів було закричати, але до рота миттєво запхали носовика. Анвальдт відпустив двері. Старий стояв у передпокої й витягав з рота імпровізований кляп. Вушна раковина спухала. Анвальдт завдав швидкого удару. П’ястук поцілив у палаюче вухо. Старий упав. Мокк зачинив двері й потяг його до кімнати, посадивши там у фотелі. На «літератора» дивилися два дула пістолетів.

— Ворухнешся чи скажеш хоч слово голосніше, і тобі кінець, — Анвальдт намагався зберегти спокій. Мокк тим часом переглядав книжки на письмовому столі. Раптом він обернувся й глянув знущальним поглядом на беззахисну людину.

— І що, Maacce, у тебе ще стоїть? Бачу, ти й далі полюбляєш гімназисток...

— Я не знаю, про що це ви, — Маасс розтирав вухо, яке немилосердно пекло. — Ви мене з кимось сплутали. Мене звуть Джордж Мейсон, я професор семітських мов з Колумбійського університету.

— А ми змінилися, еге ж, Maacce. З мене, Мокка, зняв скальп палаючий толь з даху, а Герберт Анвальдт погладшав від галушок, найпопулярнішої страви у божевільні, — він повільно перекладав аркуші на столі. — А в тебе обрезкли щоки й повипадали рештки чудових колись кучерів. Але темперамент залишився той самий, га, Maacce?

Той мовчав, але його очі ставали чимраз більшими. Він перелякано відкрив рота, та крикнути не встиг. Мокк міцно притиснув його руки до фотеля, а Анвальдт блискавичним рухом запхнув носовика майже в горлянку. За кілька хвилин перелякані Маассові очі згасли. Анвальдт витяг кляп і запитав:

— Навіщо ти виказав мене туркові, Maacce? Коли тебе підкупили? Чому ти не послухався барона фон дер Мальтена? Його вдячність і гроші на все життя звільнили б тебе від необхідності давати уроки. Але ти любив уроки... Особливо з розпусними ученицями...

Маасс сягнув по пляшку «Джека Деніелса», що стояла на столі, і зробив великий ковток просто з неї. Лисина вкрилася дрібними крапельками поту.

— Як ти гадаєш, Анвальдте, що найважливіше на світі? — він перестав прикриватися вигаданим прізвищем. І не чекаючи відповіді, продовжував:

— Найважливіше — це істина. Але для чого тобі істина, якщо ночами ти проклинаєш своє невситиме чоловіче єство, коли порух стегон самиці, яка проходить повз тебе, руйнує цілі піраміди висновків, що випливають один з одного, й непорушні гори силогізмів? Спокою ти зазнаєш лише тоді, коли найпрестижніші наукові видання запрагнуть надрукувати твої статті, а розкішні німфи запрагнуть твого члена, який уярмлює їх щоночі... Тобі доводилось пережити щось подібне, Анвальдте? Бо мені довелося пережити це шістнадцять років тому в Бреслау, коли Кемаль Еркін за одну простеньку експертизу присилав мені недосліджені рукописи й покірних гурій. Я знаю, що вони мене не кохали, навіть не жадали, але хіба це важливо? Зате вони щоднини виконували мої забаганки. Це давало мені можливість спокійно працювати. Завдяки їм я міг звільнитися від скаженого, примхливого володаря, що ховався між моїх стегон. Не думаючи про нього, я зайнявся наукою. Видав рукопис, який уважався зниклим, і це відкриття принесло мені світове визнання. Утікаючи з Бреслау з величезною сумою грошей від Еркіна й фотокопією начебто зниклого рукопису, я знав що для мене відкрита будь-яка кафедра сходознавства, — він знову відпив великий ковток. — Я вибрав Нью-Йорк, але ви й тут мене знайшли. Скажіть лише: навіщо? Задля примітивної помсти? Адже ви європейці, християни... Де ваше милосердя?

— Ти помиляєшся, Maacce. І в мене, і в Анвальдта чимало спільного з єзидами. Коротко кажучи, після того, що ми пережили, ми віримо в силу фатуму, — Мокк відчинив вікно і вдивлявся у велику неонову рекламу цигарок «Camel». — А ти, Maacce, віриш у долю?

— Ні... — Маасс розсміявся, показуючи білосніжні зуби. — Я вірю у випадок. Це він спричинився до того, що моя учениця познайомила мене з Еркіном, завдяки випадку я відкрив, Анвальдте, твоє справжнє походження...

— Ти знову помиляєшся, Maacce, — Мокк зручно всівся у фотелі й відкрив елегантну течку. — Зараз я доведу тобі, що фатум існує. Пригадуєш два останні Фрідлендерові пророцтва? Перше з них у твоєму перекладі виглядало як: arar — «руїна», chawura — «рана», makak — «гнити», afar — «руїни», szamajim — «небо». Це пророцтво стосувалося мене. Makak — це ніщо інше, як моє прізвище, Мокк. Пророцтво здійснилося. Загинув капітан Абверу Ебергард Мокк, народився офіцер таємної комуністичної поліції Штазі — майор Ебергард Мокк. Інше обличчя, інша людина, те саме прізвище. Доля... А зараз глянь, Maacce, на друге пророцтво. Воно звучить як jeladim — «діти», akrabbim — «скорпіони», amoc — «білий», chol — «пісок» або chul — «крутитися, падати». Я припускав, що пророцтво стосується Анвальдта (jeladim звучить схоже на «Анвальдт»), І воно майже здійснилося. Бо в психіатричній лікарні з’явився майор Штазі, могутній узбек з кишенями, повними скорпіонів, щоб виконати таємний наказ. Анвальдт повинен був померти серед білих стін (amoc — «білий»), у кімнаті, вікна якої обладнано ґратами (sewacha — «ґрати»), із животом, наповненим в’юнкими скорпіонами (chul — «крутитися»). Та я витлумачив це пророцтво по-іншому й змінив долю. Наукову експертизу провів Анвальдт, який у лікарні непогано вивчив семітські мови. А узбек залишився зі своїми пустельними братами в дрезденській лікарні...

Мокк повільно походжав кімнатою й гордовито випинав могутні груди.

— І бачиш, Maacce? Доля — це я. І твоя теж... Хочеш почути мою інтерпретацію останнього пророцтва? Ось вона: amoc — це «Маасс», далі jeladim — «діти», akrabbim — «скорпіони», chul — «падати». «Діти», «скорпіони» й «падати» — ось пророцтво твоєї смерті.

Мокк зупинився посеред кімнати її підніс руки над головою. Він застиг у цій позі поганського жерця й гучним голосом промовив:

— Я, Ебергард Мокк, невблаганна доля, я, Ебергард Мокк, смерть, що наближається, запитую тебе, сину, чи ти волів би випасти з цього поверху на вулицю, чи померти від отрути цих маленьких скорпіонів, ще дітей, скорпіончпків, які вже несуть смертоносну отруту у своїх жалах?