Розділ «III»

Берлін, середа 4 липня 1934 року. Пів на шосту ранку

Герберт Анвальдт відкрив очі й відразу заплющив знову. Він сподівався, що коли розплющить їх удруге, то все навколишнє виявиться похмурою фата-морґаною. Сподівання були даремними. Пияцьке кубло, у якому він перебрав, виявилося непохитною дійсністю, чистісіньким реалізмом. В Анвальдтовій голові маленький патефон без угаву вигравав приспів почутої вчора пісеньки Марлен Дітріх: «Ich bin vom Kopf bis Fuss auf Liebe eingestellt...»[18]

Анвальдт ворухнув головою. Приглушений біль поволі розливався під склепінням черепа, цигарковий дим виїдав очі. Анвальдт міцно заплющив повіки. Біль став різким і невблаганним. У горлі застряг клубок зі смаком блювотиння й солодкого вина. Анвальдт проковтнув його. Сухою горлянкою прокотився розжарений снаряд. Пити не хотілося. Хотілося вмерти.

Він відкрив очі й сів на ліжку. Кістки скронь хруснули, наче затиснені в лещатах. Роззирнувшись довкола, він зрозумів, що бачить цю кімнату вперше. Поруч із ним лежала п’яна жінка в брудній засмальцьованій комбінації. За столом спав чоловік у майці. Велика долоня з татуйованим якорем ніжно притискала перекинуту пляшку до мокрої церати. На вікні догоряла гасова лампа. До кімнати широкою смутою струменів світанок.

Анвальдт глянув на зап’ясток, де зазвичай носив годинника. Зараз його там не було. Ах, справді! Учора він, розчулившись, подарував його якомусь жебракові. Йому дошкуляла вперта думка: вийти звідси. Це виявилося не легко, бо ніде не бачив свого одягу. І хоча він не цурався екстравагантних учинків, та на вулицю в самих лише кальсонах він не виходив. Анвальдт із полегшею упевнився, що за старою звичкою, набутою ще в сиротинці, він зв’язав черевики шнурівками навколо шиї.

Підвівся з ліжка й замалим не впав. Ноги роз’їхалися на мокрій підлозі... Він різко змахнув руками й знайшов опору: лівою рукою вхопився за порожнє металеве дитяче ліжечко, а правою — за табуретку, на яку хтось висипав уміст попільнички.

У голові гупали молоти, легені працювали швидко, з горла вирвалося хрипіння. Якусь хвилину Анвальдт змагався із собою: йому закортіло лягти поруч п’яної німфи. Та глянувши на неї й відчувши сморід зіпсованих зубів і гнилих ясен, він рішуче відкинув цю думку. У кутку помітив свій пожмаканий костюм. Одягся якомога швидше в напівмороці сходової клітки і поплентався на вулицю; запам’яталася її назва, Везер-штрасе. Він не знав, як тут опинився. Свиснув візникові. Кримінальний асистент Герберт Анвальдт пив п’ятий день поспіль. З невеликими перервами він пиячив уже шість місяців.

Берлін, четвер 5 липня 1934 року. Восьма година ранку

Кримінальний комісар Гайнріх фон Ґрапперсдорф аж нетямився від гніву. Він гепав кулаком об стіл і верещав на всю горлянку. Анвальдтові здалося, що від наллятої кров’ю огрядної потилиці білосніжний комірець шефової сорочки зараз лусне. Анвальдт не надто зважав на той вереск. По-перше, тому, що вся зовнішня інформація проходила до його свідомості, немов притлумлена товстим фільтром похмілля. Подруге, він знав, що «старий щецинський віл» ще не розлютився насправжки.

— Глянь-но на себе, Анвальдте, — фон Ґраппенсдорф підхопив асистента під пахви й поставив його перед дзеркалом у різьбленій рамі. Цей жест видався Анвальдтові дуже приємним, наче то була скупа чоловіча ласка. Із дзеркала на нього поглядала худа неголена фізіономія шатена зі слідами п’ятиденного пияцтва. Налиті кров’ю білки потопали в спухлих повіках, губи пошерхли, а волосся прилипло до чола, поораного глибокими зморшками.

Фон Ґрапперсдорф відпустив Анвальдта й гидливо витер руки. Тоді повернувся на своє місце за столом і знову набрав постави Громовержця.

— Вам тридцять років, а виглядаєте ви на всі сорок! Ви скочуєтесь на самісіньке дно, як остання повія! І все через якусь шльондру з мордочкою янголятка. Невдовзі будь-який берлінський бандит купить вас за кухоль пива! А мені не потрібні продажні дівки! — Він набрав у легені повітря й гаркнув: «Я викидаю вас, Шнапсвальде[19], з роботи до дідька! Причина — п’ятиденна відсутність без поважної причини».

Комісар сів за письмовий стіл і закурив сигару. Випускаючи хмарки диму, він не зводив очей зі свого колись найкращого працівника. Похмілля розвіялося. Анвальдт збагнув, що невдовзі залишиться без зарплатні й про якесь спиртне зможе хіба помріяти. Ця думка розбуркала його. Він кинув благальний погляд на шефа, що саме заходився читати якийсь учорашній рапорт. Після тривалої мовчанки він суворо сказав:

— Я звільняю вас із берлінської поліції. Від завтра ви починаєте працювати в Бреславському управлінні. Одна вельми поважна персона хоче доручити вам досить складну справу. Отож, приймаєте ви мою пропозицію чи підете жебрати на Курфюрстендамм? Якщо вас допустять до корита тамтешні хлопці...

Анвальдт намагався не розплакатися. Він думав не про комісарову пропозицію, а про те, як йому погамувати сльози. Цього разу лють фон Ґрапперсдорфа була непідробною:

— То ти поїдеш до Бреслау? Ти, волоцюго?!

Анвальдт кивнув. Комісар одразу заспокоївся.

— Зустрінемося на вокзалі на Фрідріх-штрасе о восьмій вечора, третій перон. Тоді я розповім тобі про кілька важливих деталей. Ось тобі п’ятдесят марок і щоб завтра мав порядний вигляд. Повернеш, коли облаштуєшся в Бреслау.

Берлін, того ж таки 5 липня 1934 року. Восьма година вечора

Анвальдт з’явився вчасно. Він був чистий, поголений і — найголовніше — тверезий. Одягнений у новий легкий світло-бежевий костюм і відповідно дібрану краватку. У руці тримав потертого портфеля й парасоля. Насунутий трохи набакир капелюх робив його схожим на одного американського актора, прізвища якого фон Ґрапперсдорф не пригадував.

— Ось так. Тепер ви виглядаєте по-людськи. — Комісар підійшов до свого колишнього працівника й принюхався. — Ану, дихніть!

Анвальдт виконав наказ.