Розділ «I»

— Слухай-но, ти, старий цапе, може, це ти вбив сімнадцятирічну дівчину? Ти гнався за нею, огидний карлику, так? Як ти полюбляєш, у тюрбані, га? Розпанахав кинджалом її оксамитовий живіт? — Він відсунувся від професора і знову сів на стільці. Розчесав пальцями змокріле волосся.

— Мені прикро, пане професоре, але цей текст я віддам на експертизу комусь іншому. Між іншим, що ви робили в п’ятницю вночі між одинадцятою й першою? Прошу не відповідати. Я знаю. А ви не хочете, аби про це дізнався декан філософського факультету? Або ваші студенти? Адже є й такі.

Андре посміхнувся.

— На щастя, є. Пане раднику, я постараюся перекласти цей текст так добре, як тільки зумію. Окрім того, я власне собі пригадав одного студента, що мав, як ви самі сказали, певні відхилення. Це барон Вільгельм фон Кепперлінґ.

— Не дякую вам, — Мокк надяг капелюха.

Бреслау, того ж таки 13 травня 1933 року. Друга година пополудні

В управлінні поліції на нього чекав Кляйнфельд із Мозесом Гіршберґом. Ним 6343 невисокий, трохи сутулий брюнет років десь під сорок. Він повторив те, про що Мокк уже знав зі звіту Кляйнфельда.

— Скажіть мені, Гіршберґу, в яких ресторанах ви раніше працювали?

Офіціант, певне, хворів у дитинстві на якесь запалення, після чого в нього залишився незначний тик. Коли він говорив, правий куточок вуст ледь піднімався й це скидалося на дурнувату, знущальну посмішку. Перелічивши з десяток паскудних ганделиків, Гіршберґ не переставав «посміхатися». Дзвін знову загув у Моккових грудях. Він підійшов до допитуваного і вдарив того в обличчя долонею.

— Чого це ти так веселишся, жиде? Може, то ти написав цю маячню своєю паскудною мовою?

Гіршберґ закрив обличчя долонями. Кримінальний секретар Гайнц Кляйнфельд, один з найкращих поліцейських у кримінальному відділі, мав батька рабина. Зараз він стояв, утупившись у підлогу. Мокк проковтнув слину й зробив рукою жест «вивести». Рука боліла. Він ударив трохи засильно.

Своїх людей він знайшов у залі для зборів. Глянувши на них, Мокк зрозумів, що не почує нічого нового. Ганзлік і Бурк опитали дванадцятьох торговців тваринами, але ніхто з них не чув, аби хтось завозив скорпіонів. Смолож не натрапив на жоден слід приватного звіринця, але добув цікаву інформацію. Один із власників магазину з гризунами й зміями сказав, що його постійним клієнтом є такий собі огрядний бородатий чоловік, який купує плазунів та ящірок. На жаль, більше нічого власник магазину не зміг про нього розповісти. Райнхардт і його люди опитали п’ятдесят повій у публічних домах. Одна з них зізналася, що знає такого собі професора, любителя вдавати, ніби він четвертує її мечем, і при цьому щось вигукує якоюсь незнайомою мовою. Поліцейські здивувалися, бо ця інформація не справила на шефа жодного враження. Опитавши повій, агенти Райнхардта склали список з п’ятнадцятьох садистів і фетишистів, які виявилися настільки необачними, що запрошували «дівчаток» до власних помешкань. Сімох із них не вдалося застати вдома, восьмеро мали залізне алібі: обурені дружини останніх одностайно підтвердили, що їхні гірші половини вчорашню ніч провели в подружньому алькові.

Мокк подякував своїм людям і роздав їм завдання на завтра. Здавалося, вони не надто раділи завтрашній робочій неділі. Форстнерові Мокк сказав:

— Приїдьте по мене о десятій. Провідаємо одну відому особу. Потім підете до університетського архіву. Не дивуйтеся, він працюватиме. Один з бібліотекарів матиме завтра додаткове чергування. Ви складете список усіх, хто хоч трохи займався сходознавством: від студентів, що провчилися один семестр, до докторів іраністики чи санскритології. A propos[9], вам відомо, що таке санскрит?

Не чекаючи відповіді, Мокк вийшов з управління. Попрямував Швайдніцер Штадтґрабен, у бік універмагу Вертгайма. Звернув ліворуч на Швайдніцер-штрасе, проминув масивний пам’ятник Вільгельма II, який охороняли дві алегоричні фігури Держави та Війни, перехрестився на церкву Божого Тіла й повернув на Цвінґер-пляц. Пройшов повз реальну гімназію й увійшов до кав’ярні Оттона Штіблера. У затісній залі, темній від тютюнового диму й сповненій пахощами міцної кави, товклося чимало любителів чорного напою. Мокк увійшов до службового приміщення. Бухгалтер відразу припинив вести рахунки й вийшов, аби дати Моккові можливість вільно поговорити по телефону. Мокк не довіряв поліційним телефоністкам і часто вів таємні розмови з цього апарата. Набрав домашній номер Мюльгауза. Назвався й вислухав потрібну інформацію. Тоді подзвонив дружині й пояснив свою відсутність за обідом купою роботи.

Бреслау, субота 13 травня 1933 року. Пів на четверту пополудні

«Єпископський льох» у будинку Сілезького Двору на Гельмут-Брюкнер-штрасе, яка до приходу нацистів звалася Бішоф-штрасе, славився чудовими супами, печенею й свинячою голяшкою. Стіни закладу прикрашали картини баварського художника Едуарда фон Ґрюцнера, на яких було змальовано сценки з не надто аскетичного життя ченців. Мокк найдужче любив бічний зальчик, освітлюваний зеленим тьмяним світлом, що пробивалося крізь вітраж у стелі. Колись Мокк заходив сюди частенько. Він поринав у мрії серед миготливих тіней, заколисаний підземною тишею, нечутним подихом льоху. Проте зростаюча популярність ресторану знищила сонну атмосферу, яку так полюбляв радник. Тіні колихалися й зараз, але плямкання крамарів і власників складів, верещання есесівців, які останнім часом приходили сюди просто таки юрмами, призводило до того, що замість спокою омріяні океанські хвилі сповнювали Моккову уяву намулом і шорсткими водоростями.

Кримінальний радник перебував у скрутній ситуації. Протягом кількох місяців він спостерігав за змінами в поліції, які викликали в нього неспокій. Він знав, що до одного з найкращих його співробітників, єврея Гайнца Кляйнфельда, багато хто ставиться зневажливо. Один з поліцейських, якого нещодавно прийняли до кримінального відділу, відмовився працювати із Кляйнфельдом. Результатом стало те, що за кілька днів цей поліцейський більше в нього не працював. Але то було на початку січня. Тепер Мокк зовсім не мав певності, що він би викинув з роботи цього нациста. Відтоді багато чого змінилося. 31 січня міністром внутрішніх справ і начальником усієї прусської поліції став Герман Ґерінґ, а через місяць до солідного будинку Бреславського регентства на Лессінґ-пляц в’їхав новий коричневий обер-президент Сілезії, Гельмут Брюкнер, а ще за неповні два місяці до Бреславського управління поліції прийшов новий начальник — лиховісний Едмунд Гайнес. Запанували нові порядки. Старий табір для французьких полонених на Штреленер-шосе в Тарногаї перетворився на концентраційний табір, до якого одними з перших потрапили близькі Моккові знайомі, колишній начальник поліції Фріц Фойґт і колишній бургомістр Карл Мах. На вулицях раптом з’явилися банди підлітків, що впивалися вірою у власну безкарність і найдешевшим пивом Гаазе. Із смолоскипами в руках вони оточували кордоном колони заарештованих євреїв і антифашистів з дерев’яними табличками на шиях, де були перелічені всі їхні «злочини» проти німецького народу. З кожним днем вулиці змінювали назви за прізвищами нових коричневих патронів. В управлінні поліції активізувалися члени НСДАП[10], а в західному крилі чудової будівлі розташувалося Гестапо, до якого відразу почали переходити найкращі люди з інших відділів. У кримінальному відділі, незважаючи на Мюльгаузові протести, Гайнес посадовив свого улюбленця Форстнера, а особистого ворога Мокка, такого собі радника Айле, призначили керівником нового єврейського відділу. Ні, сьогодні, у травні 33-го, Мокк не зважився б на такі рішучі дії. Він перебував у складному становищі. Мусив бути лояльним щодо фон дер Мальтена й масонської ложі, яка допомогла йому зробити блискучу кар’єру, та водночас не міг налаштувати себе проти нацистів. Найбільше розлючувало його те, що він ніяк не міг уплинути на ситуацію, а його майбутнє залежало від того, хто виявиться вбивцею баронеси. Якщо це буде член якоїсь секти, що дуже ймовірно, гітлерівська пропаганда добачить у цьому зручну нагоду для знищення бреславських вільних каменярів і тих, хто був із ними пов’язаний, отже — Мюльгауза і Мокка. Такого сектанта якесь бульварне видання, наприклад «Штюрмер», з радістю перетворило б на масона, а жахливий злочин представило б як ритуальне вбивство, результат порахунків трьох бреславських лож.

Якби виявилося, що вбивця — психічно хворий збоченець, Гайнес et consortes[11] напевне змусили б Мокка вигадати для нього «антинімецьку» біографію, найпевніше єврейську чи масонську. І в першому, і в другому випадку Мокк постав би перед своїми покровителями-масонами у двозначному світлі, як інструмент у руках пропагандистів. Нічого дивного, що Мальтен наказав віддати вбивцю йому. Він жорстоко помститься злочинцеві, і при цьому придушить у зародку будь-які інтриги проти ложі. Таким чином, як би не зробив Мокк, віддаючи або не віддаючи вбивцю до рук барона, він однаково опиниться у Любінській Fischereipolizei. У першому випадку коричневі газети, під’юджувані Форстнером, захлиналися б, розповідаючи про те, як масони самі, на власний розсуд, вершать правосуддя, у другому — відповідним чином відреагував би Мюльгауз і люди з його ложі. Звичайно, радник міг порвати з ложею й стати гітлерівцем, але проти цього повстали рештки «доброго смаку», яких не знищила двадцятирічна робота в поліції. Крім того, Мокк усвідомлював імовірний кінець своєї кар’єри: ложа могла дуже легко йому помститися, повідомивши кого слід про його минуле вільного каменяра.

Нікотин завжди прочищав Моккові мозок. Так було й зараз: йому сяйнула геніальна думка, а саме: самогубство злочинця в камері та його швидкий похорон. (Тоді нацисти не змусять мене вигадувати антинімецьку біографію злочинця; скажу їм, що він уже мертвий, а я не маю часу бавитися в бюрократичну тяганину й фальсифікувати протоколи допитів. Це виправдає мене перед ложею, бо навіть якщо гітлерівські газети припишуть йому відповідне curriculum vitae[12], я відповім їм цілком правдиво, що я до того непричетний). Це б його врятувало.

Та за мить він спохмурнів. Він не взяв до уваги іншої прикрої можливості. А що буде, якщо він узагалі не знайде злочинця?

Офіціант поставив перед ним літровий фаянсовий кухоль пива Кіпке. Хотів запитати, чи пан радник нічого більше не бажає, але той глянув на нього відсутнім поглядом і чітко вимовив: «Якщо я не знайду цю тварюку, то сам її створю!» Не звертаючи уваги на здивованого офіціанта, Мокк замислився. Перед його очима поставали різні кандидати на вбивць. Він гарячково занотував кілька прізвищ на серветці.