Розділ «XIV»

Бреслау, вівторок 17 липня 1934 року. Сьома година вечора

Ебергард Мокк сидів без сорочки у власному помешканні на Редігер-пляц і відпочивав після важкого, нервового дня. Він розклав шахівницю, розставив фігури й намагався заглибитися в читання «Шахових загадок» Юбербранда, аналізуючи одну із гросмейстерських партій. Як завжди, вибрав собі позицію захисника й з утіхою віднайшов розв’язку, яка спричинила пат. Знову глянув на шахівницю і замість білого короля, якому не можна поставити шах, але який і сам не може піти, побачив себе, кримінального директора Ебергарда Мокка. Йому загрожували чорний кінь з обличчям Олів’є фон дер Мальтена й чорний ферзь, що скидався на шефа Гестапо Еріха Крауза. Білий слон з подобою Смоложа марно стовбичив у кутку шахівниці, а білий слон Анвальдт зіщулився десь на столі поза нею. Мокк не підходив до телефону, який цього вечора вперто видзвонював уже вчетверте. Він очікував почути холодний голос барона, який викличе його зі звітом. Що він міг сказати фон дер Мальтенові? Що Анвальдт кудись зник? Що до Маассового помешкання прийшов власник будинку з новим пожильцем і застав там Смоложа? Так, звичайно, він міг сказати, що знайшов убивцю. Але де він, той убивця? У Бреслау? У Німеччині? Чи, може, в горах Курдистану? Телефон настирливо дзеленчав. Мокк рахував дзвінки. Дванадцять. Підвівся й пройшовся кімнатою. Телефон замовк. У цю мить він кинувся до апарата. Пригадав собі телефонний принцип фон Гарденбурга: чекати до дванадцятого дзвінка. Пішов до кухні, де витяг з комірчини кільце сухої ковбаси. У слуг був нині вихідний. Відірвав зубами чималий шматок. Тоді заїв ложечкою гострого хрону. Жував, спливаючи сльозами, бо хрін був дуже гострий, і думав про молодого берлінця, який після принижень та знущань у гестапівських казематах злякався погроз і виїхав з цього розпеченого й непривітного міста. Телефон озвався знову. (Де може бути Анвальдт?). Другий дзвінок. (Я ще доберуся до цього клятого Форстнера!). Третій. (Нервовий день, хоч нічого й не сталося). Четвертий (Саме тому й нервовий). П’ятий. (Шкода Анвальдта, добре було б такого мати в себе). Шостий. (Нічого не вдієш, і він опинився в «лещатах»). Сьомий. (Треба привести собі якусь дівку. Це мене заспокоїть). Восьмий. (Не візьму ж я слухавку з повним ротом). Дев’ятий. (Так, подзвоню до мадам ле Ґеф). Десятий. (Можливо, це фон Гарденбурґ). Телефон подзвонив уодинадцяте. Мокк кинувся до передпокою й підняв слухавку після дванадцятого дзвоника. У трубці почулося п’яне бурмотіння. Він різко перервав потік незрозумілих виправдань.

— Де ти, Анвальдте?

— На вокзалі.

— Чекай на мене на першому пероні. Зараз я по тебе приїду. Повтори, на якому пероні?

— На... пе-е-е-ршому.

Мокк не знайшов Анвальдта ні на першому пероні, ні на жодному іншому. Інтуїція підказала йому звернутися до вокзального відділку. Анвальдт лежав там у камері, голосно хропучи. Мокк показав приголомшеному черговому своє посвідчення й увічливо попросив допомогти. Черговий квапливо кинув кілька слів своїм працівникам. Ті схопили п’яного попід пахви й віднесли до машини. Мокк подякував послужливому черговому та його людям, увімкнув двигун і за чверть години був уже на Редіґер-пляц. У скверику всі лавочки були зайняті. Люди, які відпочивали після цілоденної спеки, зі здивуванням дивилися на кремезного чоловіка із чималим черевом, що, голосно сопучи, витягав із заднього сидіння чорного «Адлера» безпомічного пияка.

— Ну й набрався, — засміявся якийсь підліток.

Мокк зняв з п’яного зариганнй піджак, згорнув його й жбурнув на переднє сидіння машини. Тоді перекинув його ліву руку через свою спітнілу потилицю, правою обійняв п’яницю за пояс і на очах звеселілих гаволовів затягнув його до під’їзду. Як на зло, ніде не було сторожа. «Будь-хто може зайти до будинку, а цей ідіот, мабуть, п’є пиво в Коля», — розлючено бурчав він. Мокк піднімався повільно, сходинка за сходинкою. Щокою торкався брудної, просяклої потом Анвальдтової сорочки, здригався щомиті, коли його оповивав кислий запах гербертового подиху, зупинявся між поверхами й запекло лаявся, не зважаючи на сусідів. Один із них, доктор Фріц Пачковський, саме виходив із собакою на прогулянку. Здивований сусід зупинився, а великий шпіц замалим не зірвався з повідка. Мокк непривітно глипнув на нього й не відповів на пихате «добридень». Врешті він добрався до своїх дверей і поставив Анвальдта біля них. Однією рукою притримував його, другою силкувався відчинити двері. За хвилину опинився в помешканні. Анвальдт лежав на підлозі в передпокої. Мокк важко дихав, сидячи на туалетному столику з червоного дерева. Зачинив двері й спокійно викурив цигарку. Потім схопив Анвальдта за комір і посадовив його в шезлонг. Обшукав кишені. Нічого. Якийсь волоцюга вже його обчистив. Попустив йому краватку, розстебнув сорочку її зняв черевики. Анвальдтів одяг був у жахливому стані, увесь замащений жиром і попелом. На худих щоках лягала тінню дводенна щетина. Якусь мить Мокк дивився на підлеглого, а тоді вийшов на кухню й уважно оглянув зелені слоїки, що стояли на горішній полиці комірчини. На кожному з них була пергаментна шапочка, обв’язана світлою гумкою. Нарешті знайшов слоїк із сухою м’ятою. Всипав дві жмені листя до дзбанка, а тоді не без труднощів розпалив у плиті вогонь. Він довгенько шукав, аж доки знайшов потрібну конфорку. Поставив на ній блискучий начищений чайник. З ванної виніс бляшану миску й про всяк випадок поставив її біля Анвальдта. Повернувся до кухні. Узяв паруючий чайник і налив води до дзбанка з м’ятою. Не знаючи, як загасити вогонь, він просто залив його водою із крана. Потім прийняв холодну ванну й переодягнувся в халат. Сів біля письмового столу й закурив товсту турецьку сигару, одну з тих, що тримав для особливих випадків. Глянув на шахівницю. Пат і далі паралізував Ебергарда Мокка-короля. Кінь фон дер Мальтен і ферзь Крауз все ще становили небезпеку. Але на шахівниці з’явився невідомо звідки білий слон Анвальдт, який прийшов королю на допомогу.

Бреслау, середа 18 липня 1934 року. Восьма година ранку

Анвальдт розплющив спухлі повіки й відразу побачив біля себе на столику дзбанок і склянку. Тремтячими руками наповнив її процідженою м’ятою й підніс до вуст.

— Що, може, ножа тобі дати, щоб губи розклеїти? — Мокк пов’язував краватку, поширюючи навколо пряний аромат дорогого одеколону й добродушно всміхаючись. — Знаєш, я навіть не серджуся на тебе. Бо як можна сердитися на того, хто дивом знайшовся. Клац, був Анвальдт і немає Анвальдта. Клац, і він знову є. Кивни головою, якщо в тебе була поважна причина зникнути.

Анвальдт кивнув. У голові спалахнули вогники. Він знову налив собі м’яти. Мокк стояв, широко розставивши ноги, і спостерігав за поліцейським. Сплів долоні на животі й закрутив млинка великими пальцями.

— Добре. Бачу, ти хочеш пити. Значить, ригати не будеш. Я приготував тобі ванну. У ванній кімнаті лежить одна з моїх сорочок і твій почищений і випрасуваний костюм. Гарно ж ти його вчора засрав. Мені довелося чимало заплатити сторожисі за її клопіт. Вона над ним півночі просиділа. Черевики твої вона також почистила. Гроші віддаси мені, коли матимеш. Учора тебе хтось обікрав. Поголися, бо скидаєшся на волоцюгу. Візьми мою бритву, — Мокк був суворий і рішучий. — А зараз вислухай мене уважно. За сорок п’ять хвилин ти сидітимеш тут переді мною й розповідатимеш про свої пригоди. Коротко й конкретно. Потім підемо до собору Іоанна Хрестителя. Там на нас о дев’ятій п’ятнадцять чекатиме доктор Лео Гартнер.

Вони сиділи в прохолоді й темряві. Сонячні промені спиняли свій стрімкий лет на кольоровому вітражі, кам’яні мури притлумлювали галас і хаос спітнілого міста. Сілезькі князі спали у своїх тихих нішах, а латинські написи на стінах закликали до роздумів про вічність. Мокків годинник показував двадцять на десяту. Згідно з домовленістю, вони сиділи на першій лаві й виглядали Гартнера. Замість директора бібліотеки до них підійшов невисокий, коротко підстрижений священик в окулярах зі срібною оправою. Не кажучи й слова, він вручив Моккові конверт і швидко зник. Анвальдт хотів було піти за ним, але Мокк зупинив його. Він витяг з конверта надрукованого на машинці листа й подав його асистентові.

— Читай ти. Я тут погано бачу, а не хочеться виходити на кляту спеку, — сказавши це, Мокк усвідомив, що називає на «ти» сина барона фон дер Мальтена. (Якщо я казав «ти» Марієтті, то і йому можу).

Анвальдт глянув на аркуш із золотим гербом університетської бібліотеки, під яким були рядки, надруковані вишуканим шрифтом на друкарській машинці директора бібліотеки.

«Ваше Превосходительство! Пробачте, що не зміг особисто прийти на домовлену зустріч, але родинні справи змусили мене несподівано виїхати вчора ввечері. Я дзвонив до ВП кілька разів, та Вас не було вдома. Отож звернуся до Вас цим листом, бо мушу розповісти про кілька важливих речей. Усе, що я скажу зараз, я знайшов у чудовій книжці Жана Бойє «Єзиди», яку видали десять років тому в Парижі. Автор, відомий французький етнограф і мандрівник, перебував серед єзидів чотири роки. Його настільки любили й поважали, що допускали навіть на декотрі священні обряди. Серед численних цікавих описів релігійного культу цієї таємничої секти один є особливо знаменним. Наш автор перебував десь у пустелі (не вказано, де достеменно) разом з кількома старшинами єзидів. Там вони відвідали старого пустельника, який жив у печері. Цей старий схимник часто танцював і впадав у транс так, як це роблять турецькі дервіші. При цьому він виголошував якісь пророцтва незрозумілою мовою. Бойє довго, як він Лише, просив єзидів, аби ті переклали йому ті пророцтва. Нарешті вони погодилися й переклали. Пустельник проголошував, що саме зараз надійшов час помсти за вбитих дітей Аль-Шаузі. Добре знаючи історію єзидів, Бойє пам’ятав, що згадані діти загинули на межі XII і XIII століть. Тому він здивувався, що ці природжені месники так довго чекали, доки надійде час для виконання їхнього священного обов’язку. Єзиди пояснили йому, що помста може здійснитися лише в тому випадку, якщо вона точно відповідає злочинові, за який треба помотатися. Тобто, якщо комусь викололи кинджалом око, месник повинен зробити те саме злочинцеві або ж його нащадкові, причому не звичайним ножем, а саме кинджалом, найкраще тим самим. Помста за вбитих дітей Аль-Шаузі вважалася б для них законною лише тоді, якби діти нащадка вбивці загинули так само. Але цього не могло статися протягом століть аж до миті, коли пустельникові показалося божество Мелек-Тауз, повідомляючи про те, що очікувана пора надійшла. Цих пустельників єзиди надзвичайно поважають, вони їх уважають охоронцями традицій. А однією зі священних традицій є обов’язок помсти. Отож, коли схимник оголосить належний час, єзиди обирають месника, на правій долоні якого витатуйовують символ помсти. Якщо месник не виконає свого завдання, його прилюдно повісять. Це все, що я знайшов у Бойє.

Ваше Превосходительство, я, на жаль, також не можу відповісти на запитання, яке так цікавило Жана Бойє. Я переглянув усю генеалогію роду фон дер Мальтенів і мені здається що я знаю, чому помста єзидів не могла здійснитися протягом стількох століть. Фон дер Мальтени у XIV столітті поділилися на три гілки: сілезьку, баварську й нідерландську. У XVIII столітті дві останні занепали. Сілезька гілка виявилася не надто плідною. У цьому славетному юнкерському роді найчастіше народжувалися хлопчики-одинаки, а помста, нагадую, могла здійснитися лише тоді, якби вона стосувалася брата й сестри. Протягом усієї історії цього роду хлопчики й дівчатка народжувалися лише п’ять разів. У двох випадках одна дитина померла ще немовлям, у двох інших — хлопчики загинули за нез’ясованих обставин. В останньому — тітка Олів’є фон дер Мальтена, сестра його батька Рупперта, провела життя в монастирі із суворим, майже схимницьким статутом, що надзвичайно ускладнювало здійснення помсти.

Ваше Превосходительство, я написав, що знаю, чому помста не здійснилася. На жаль, мені невідомо, чому святий старець зазнав осяяння й урочисто оголосив, що час помсти надійшов. У єдиного живого нащадка Ґодфріда фон дер Мальтена, Олів’є, на момент пророцтва пустельника не було інших дітей, крім нещасної Марієтти. Тож її жахлива смерть — трагічна помилка, божевілля старого шамана, спричинене, можливо, поширеним там гашишем.

Закінчую мого задовгого листа й перепрошую, що не перевірив Маассового перекладу двох останніх пророцтв Фрідлендера. Це було неможливо через брак часу, якого я чимало витратив на дослідження прокляття єзидів, і через складні родинні справи, які несподівано прискорили мій від’їзд. З повагою, доктор Лео Гартнер».