Розділ «VII»

Бреслау, п’ятниця 13 липня 1934 року. Пів на четверту пополудні

Ебергард Мокк прогулювався цоппотським молом, без особливого ентузіазму думаючи про обід. Він не зголоднів, бо після сніданку випив кілька кухлів пива, заїдаючи їх гарячими франкфуртськими сардельками. Окрім того, через обід йому довелося б відмовитися від розглядання дівчат, що прогулювалися біля казино. Їхні ліниві тіла виклично напружувалися під гладеньким шовком сукенок і купальних костюмів. Мокк трусонув головою й знову намагався відігнати нав’язливу думку, яка вперто тягла його в бік далекого міста, що задихалося в заглибині, сповненій застояного повітря, у бік тісних, захаращених кварталів кам’яниць і темних колодязів подвір’їв, у бік монументальних будівель — класицистичних, з білого пісковика, та неоготичних із червоної цегли, у бік обважнілих від церков островів, навколо яких зміївся брудно-зелений Одер, у бік резиденцій та палаців, що ховалися в зелені дерев, де «пан» із взаємністю зраджував «пані», а постаті слуг неначе зливалися зі шпалерами стін. Нав’язлива думка вабила Мокка до цього міста, у якому хтось укидає скорпіонів до розпанаханих животів прекрасних, наче сон дівчат, а зневірені чоловіки із брудним минулим ведуть розслідування, що як завжди скінчиться поразкою. Він знав, як звуться його думки: докори сумління.

Переповнений пивом, сардельками й важкими думками, Мокк увійшов до готелю, де вони із дружиною винаймали так званий «юнкерський номер». У ресторані він здалеку помітив благальний погляд дружини, що стояла поруч із двома літніми дамами, які й на мить її не полишали. Мокк раптом усвідомив, що він без краватки, й повернувся, аби піти в номер виправити цей faux pas[37]. Ідучи готельним холом, він краєм ока зауважив високого чоловіка в темному костюмі, який підвівся з фотеля й попрямував до нього. Мокк інстинктивно зупинився. Чоловік загородив йому дорогу й ґречно вклонився, притискаючи кашкета до грудей.

— А, це ти, Германне, — він уважно глянув на сіре від утоми обличчя шофера барона фон дер Мальтена.

Германн Вуттке вклонився вдруге й вручив Моккові конверт із золотою монограмою барона. Мокк тричі прочитав листа, старанно вклав його в конверт і буркнув шоферові:

— Зачекай на мене тут.

За мить він увійшов до ресторану з невеликим саквояжем у руках. Підійшов до столика, переслідуваний суворими поглядами двох дам і розпачливим — дружини. Вона міцно стискала губи, намагаючись подолати гіркоту розчарування. Знала, що це кінець їхньої спільної відпустки, ще однієї невдалої спроби порятувати шлюб з розрахунку. Йому не обов’язково було мати при собі саквояж, аби жінка зрозуміла, що він за кілька хвилин покине курорт, про який мріяв стільки років. Їй досить було зазирнути йому в очі: затуманені, меланхолійні й жорстокі. Такі, як завжди.

Бреслау, четвер 12 липня 1934 року. Десята година вечора

Після двогодинної прогулянки центром міста (Ринкова площа й темні вулички навколо Блюхер-пляц, де було повно шпани й повій), Анвальдт сидів у ресторані Орліха «Орві» на Ґартен-штрасе неподалік театру оперети й переглядав меню. Там було чимало гатунків кави, какао, великий вибір лікерів і пиво Кіпке. Та було ще дещо, чого йому особливо кортіло. Він закрив меню й біля нього з’явився офіціант. Анвальдт зажадав коньяку й сифон мінеральної води Дайнерта. Закурив цигарку й розглянувся довкола. М’які фотелі оточували із чотирьох боків темні столи, над обшитими деревом панелями висіли кольорові пейзажі Карконошів, зелений плюш закривав непомітні ложі й кабінети, з нікельованих кранів струменіло в пузаті кухлі пінисте пиво. Ресторан повнився сміхом, голосними розмовами й запашними хмарами тютюну. Анвальдт уважно дослухався до розмов клієнтів, намагаючись угадати їхні професії. Він легко збагнув, що це були головно дрібні фабриканти й власники великих ремісницьких фірм, які продавали свої вироби у фірмових крамничках. Не бракувало й комівояжерів, дрібних чиновників і студентів зі значками своїх корпорацій. Кімнатою прогулювалися усміхнені яскраво вбрані жінки. Але столик Анвальдта вони обминали з невідомих йому причин. Він зрозумів чому, коли поглянув на мармурову стільницю: на гаптовану квітами требницьку серветку виліз чорний скорпіон. Він швидко крутив викривленим хвостом, спрямовував догори отруйне жало, захищаючись таким чином від шершня, який намагався напасти на нього.

Поліцейський заплющив очі й спробував запанувати над видінням. Обережно намацав знайомі форми пляшки, яка щойно опинилася на столі. Відкоркував її й підніс до рота. Губи й горлянку приємно гріло розплавлене золото. Розплющив очі: потвори зникли зі столу. Тепер йому хотілося реготатися із власного страху. Поблажливо усміхаючись, він дивився на пачку цигарок «Салем» із зображенням великої оси. Анвальдт наповнив келих з тонкого скла й вихилив одним духом. Затягнувся цигаркою. Алкоголь, підсилений великою дозою нікотину, поступово проникав у кров. Привітно булькав сифон. Поліцейський прислухався до розмов за столиками.

— Пане Шульце, не переймайтеся... Хіба ж мало поганого діється людині на цім світі? Ну, їй-бо, пане Шульце... — белькотів добродій у котелку, який, здавалося, приклеївся до його тімені. Кажу ж вам: ані дня, ні години... Це правда... От візьміть, приміром, той недавній випадок. Трамвай завертав з Тіх-штрасе на Ґартен-штрасе біля пекарні Гіршліка. І врізався, чуєте, в екіпаж, що їхав на вокзал... Негідник візник вижив, а жінка з дитиною загинули... Отак їх завіз, свинота... На той світ... Ніхто не знає ні дня, ні години... Ані я, ані ви, ані той, ні тамтой... Гей ти, забинтований, чого витріщився?

Анвальдт опустив очі. Засичав розлючено сифон. Він підняв скатертину й побачив двох шершнів, що парувалися, сплівши черевця. Швидко розгладив білу скатертину, яка перетворилася на простирадло. Цим простирадлом прикрився банкір Шметтерлінґ, сплетений у болісний вузол із прекрасною гімназисткою Ерною.

Перехилив підряд два келишки коньяку й глянув убік, уникаючи погляду п’яного гладуна, що витлумачував панові Шульце таємниці життя.

— Га? Під пам’ятником «Боротьби й Перемоги» на Кеніґс-пляц? Кажеш, туди вони приходять? Служниці й няньки? Ага, маєш рацію, чудова нагода. Не доведеться залицятися й пнутися... Їм від тебе треба того ж, чого й тобі від них... — худий студент пив «Божоле» просто із пляшки й збуджувався чимраз більше. — Так. Тут усе зрозуміло. Підходиш, усміхаєшся й забираєш до себе. Ані грошей, ані честі не втрачаєш. Пхе, конкуренція з боку солдатів то дурниці!.. Вибачте, ми знайомі?

— Ні. Я просто замислився... — відказав Анвальдт. (Хотів би я з ким-небудь поговорити. Або пограти в шахи. Так, у шахи. Як колись у сиротинці. Карл, ото був завзятий шахіст. Ми ставили між ліжками фанерну валізку, на ній шахівницю. Якось під час гри до кімнати увійшов п’яний вихователь). Анвальдт виразно почув стукіт розсипаних фігурок, відчув стусани, що ними вихователь обдаровував і валізку, і їхні скулені під ліжками тіла.

Два келихи, два ковтки, дві надії.

— Пане Шульце, то добре, що їх викинули з роботи, тих вчителів. Не буде жид вчив німецькі діти... Не буде плював... плював... Не буде ся знущав...

Сичання запальничок, нетерпляче сичання сифона: випий іще!

— Е-е, ті польські студенти! Знань ані на копійку! А претензії які! А манери! То й добре, що навчили їх розуму в Гестапо. Вони в німецькому місті, най говорять по-німецьки!

Заточуючись, Анвальдт рушив до туалету. На шляху громадилися численні перешкоди: нерівні дошки підлоги, столи, що загороджували прохід, офіціанти, що сновигали в клубах густого диму. Врешті він досяг мети. Спустив штани, сперся руками об стіну й погойдувався навсібіч. Крізь монотонний шум йому виразно чулося биття власного серця. Якийсь час Анвальдт прислухався до цього звуку. Раптом почув крик і побачив звабливе тіло Леї Фрідлендер, яке посмикувалося під стелею. Кинувся назад до зали. Йому треба було напитися, щоб видалити зі свідомості ці видіння.

— Ох, як добре, що ви тут, Herr Kriminaldirektor! Лише ви можете мені допомогти! — радісно вигукнув він, звертаючись до Мокка, який сидів за його столиком і курив товсту сигару.