Розділ другий

риблизно за милю від Тора, у нижньому видолинку, Джим Ленгдон виїхав із заростей ялини та канадського бальзаму[14] і зупинив свого коня у рідколіссі перед яром. Затамувавши подих, він оглянув краєвид перед собою, задоволено хекнув, зігнув праву ногу в коліні, уперся нею у луку сідла, відпочиваючи в очікуванні попутника.

У лісі, відставши від Ленгдона на двісті-триста ярдів[15], забарився Отто, який щосили намагався дати собі раду з в’ючною кобилою на кличку Черепаха. Ленгдон весело усміхався, коли до нього долітали люті вигуки. Його напарник безустанно погрожував норовистій коняці усілякими карами та бузувірствами: то він збирався розтрощити їй череп, то просто обіцяв переламати ноги. Ленгдон стояв і всміхався: йому завжди подобалося слухати барвисту мову Отто, коли той насилав прокльони на своїх підопічних — ледачих лискучих коняк чи змальовував жахіття, що спіткають непокірних шкап. Він знав, що Черепаха жвавенько рвоне вперед якраз тоді, коли добросердий вайло Брюс Отто щосили наляже плечем на в’юк на її спині, щоб допомогти коняці, а коли він беркицьнеться долілиць, то вибухне такою добірною лайкою, що небо здригнеться від неї, а у венах захолоне кров.

Із лісу, один за одним, вигулькнули шестеро коней — увесь їхній караван. Замикав процесію горянин Брюс верхи на каюсі[16]. Він сидів у сідлі, неначе стиснута пружина. Ця звичка виробилася у нього за роки, прожиті в горах, коли доводилося їздити здебільшого на індіанських поні, а якщо ти маєш шість футів і два дюйми зросту, то це неабияке випробування.

Як тільки з’явився Отто, Ленгдон спішився і знов окинув поглядом долину. Шорстка білява борода, яка обрамляла його обличчя, була не в змозі приховати темну бронзову засмагу — наслідок кількатижневого життя у горах просто неба. З-під розстебнутого коміра сорочки видно було шию, таку ж потемнілу від сонця та вітру. Його чіпкі сіро-блакитні очі дивилися пильно, повільно та уважно нишпорячи довкола, і в них світилося радісне завзяття, притаманне мандрівникам та мисливцям.

Ленгдон мав тридцять п’ять років. Поживши трохи серед дикої природи, він сідав за письмовий стіл і змальовував те, що побачив. Потім знову вирушав на природу і, збагачений новими враженнями, брався за перо.

Напарник Ленгдона хоча й був на п’ять років молодший, проте зростом переважав його на цілих шість дюймів. Щоправда, питання у тому, чи було це перевагою в гірських умовах. Сам Брюс, наприклад, так не думав.

— Уже грець із тими дюймами, — часом бідкався він, — але вся річ у тому, що я й досі росту!..

Порівнявшись із Ленгдоном, він також спішився.

Той кивнув на краєвид, що відкрився перед ними:

— Ти коли-небудь бачив щось красивіше?

— Гарна місцинка, — погодився Брюс. — І для табору цілком придатна. У тутешніх горах водяться карибу, ну й ведмеді, ясна річ. А трохи свіжого м’ясця нам не завадило б. Дай-но мені сірника...

У них віддавна повелося розкурювати свої люльки від одного сірника. Ось і тепер, освоюючись на новому місці, вони вже укотре виконали звичний ритуал. Ленгдон затягнувся тютюновим димом, пустив у повітря розкішну хмаринку і, кивнувши у бік лісу, з якого вони щойно вийшли, сказав:

— Гарне місце, тут можна поставити тіпі[17]. У лісі сухо, струмок он під боком, а бальзами які!.. Це вперше за тиждень дороги нам трапилися такі дерева, що можна з гілок мостити постіль. А коней стриножимо — і хай собі пасуться на терасці, яка лишилася позаду за чверть милі. Там повно бізонки[18] і дикої тимофіївки[19].

Він поглянув на годинник.

— Зараз лише третя година. Можна було б іще трохи проїхати, але... А ти що скажеш? Давай залишимося тут на кілька днів, подивимось, як воно буде?

— А що, як на мене, тут добре, — озвався Брюс.

Із цими словами він сів, упершися спиною у скелю, витягнув довгу мідну підзорну трубу, спер її на коліно й почав оглядати місцевість.

Ленгдон відв’язав приторочений до сідла бінокль, придбаний у Парижі. Підзорна труба була давня, ще часів Громадянської війни[20]. Ленгдон і Отто сиділи пліч-о-пліч, підпираючи спинами скелю, й уважно оглядали горбкуваті крутосхили та зелені скоси гір, що височіли перед ними.

Нарешті вони опинилися у Країні великого полювання чи, як висловлювався Ленгдон, у Краю Непізнаного. Скидалося на те, що досі ще жодна людина не забрідала в ці місця. Оцей гірський закут був надійно відгороджений лісистими гірськими пасмами, недарма вони аж двадцять днів торували свій шлях. Він був важкий, тому й не дивно, що за весь цей час їм удалося пройти лише сто миль.