Розділ другий

Сьогодні по обіді вони подолали хребет Великого материкового вододілу[21], який розтинає все небо на північ і південь, а ось тепер через своє оптичне причандалля вивчали перші, порослі зеленню, схили та величні вершини Файрпен-Рейндж. Трохи далі на північ — а вони прямували на північ — несла свої води річка Скіна; західніше і південніше від них розкинувся Бебін-Рейндж із його численними річками; на сході, за Великим вододілом, стояв Сплавний ліс, а за ним, іще далі на схід, починалися гори, де несли свої води річка Омінека та притоки Фінлею. Вони подалися з обжитих місць на десятий день травня, а сьогодні календар показував уже тридцяте червня.

Ленгдон дивився у бінокль, і йому вже здавалося, що вони досягай усього, чого бажали. Адже замалим не два місяці вони були в дорозі, аби потрапити туди, де людьми і не пахло, і врешті-решт їм це вдалося. Жодного натяку на мисливців. Жодного натяку на золотошукачів. Долина, що лежала перед ними, обіцяла шукачам пригод золоті гори, й тепер, коли Ленгдон спробував знайти її таємниці й дива, його серце ущерть наповнило глибоке тихе зворушення, що його можуть осягнути повною мірою лише такі, як він сам. Для його друга й вірного супутника Брюса Отто, з яким він устиг побувати у північних широтах уже п’ять разів, усі гори та долини були, як кажуть, на один кшталт. Він серед них народився, серед них минуло все його життя, тож, напевне, й померти йому також судилося серед них.

Раптом Брюс штурхонув Ленгдона ліктем і, не відриваючи очей від окуляра, сповістив:

— Ондечки три карибу, я бачу їхні голови... Йдуть схилом гори. Приблизно милі півтори за долиною.

— А я бачу козу з козеням, отам, на глинистому сланці[22]; перша гора праворуч, бачиш? — мовив у відповідь Ленгдон. — Овва! А ще там козел, виліз на скелю — добра тисяча футів над сланцем! — стоїть і дивиться на них. А борода яка у нього — з фут завдовжки, не менше! Богом клянуся, Брюсе, ми потрапили в Едемський сад!

— Твоя правда, — озвався Брюс, ще більше підгинаючи довжелезні ноги, аби зручніше примостити на них підзорну трубу. — Або ми знайдемо тут силу-силенну баранів і ведмедів, або я нічого не тямлю у горах.

Ще хвилин зо п’ять вони оглядали навколишню місцевість, не зронивши ні звуку. Коні, які залишилися позаду, жадібно паслися у густій соковитій траві. Шамотіння рік та річечок, яких у цих горах було без ліку, весь час відлунювало у вухах, і створювалося враження, що ця сонна долина лежить на дні безкрайого світляного моря. Жодних інших думок не виникало у голові Ленгдона, окрім думок про сон та дрімоту. Уся тутешня місцина була наче сонний, вдоволений велетенський кіт, а всі принадні розмаїті звуки, що ними вона бриніла, скидалися на муркіт цього величезного котиська. Він перевів бінокль на козла, що височів на стрімчаку, як раптом почув голос Отто:

— Бачу гризлі... Величезний, як дім.

Зазвичай пробудити у Брюса хвилювання чи бодай якісь емоції було нереально, за винятком хіба що тих випадків, коли йому доводилося мати справу з в’ючними кіньми. Такі новини, як-от зараз, він подавав таким буденним тоном, неначе йшлося не про гризлі, а про звичайний букетик фіалок.

Ленгдон різко підвівся.

— Де?!

Він нахилився до товариша, щоб роздивитися, у який бік спрямована його труба. Його нерви умить напружились.

— Он там, де другий виступ, — другий, якщо рахувати від нас, а біля нього схил, бачиш? — відказав Брюс, прикривши одне око й не відриваючи від окуляра друге. — Якраз на середині схилу, розкопує гоферів.

Ленгдон навів бінокль на схил — і одразу ж радісно скрикнув.

— Ну, побачив? — поцікавився Брюс.

— Якщо дивитися в бінокль, то здається, що він від твого носа за якісь чотири фути, — відказав йому Ленгдон. — Послухай, Брюсе, та це ж найбільший з усіх гризлі, які живуть у Склелястих горах!

— Або його брат-близнюк, — реготнув Отто спокійно, як завжди. — Пригадуєш, Джиммі, отого ведмедя, що мав вісім футів заввишки? Так-от, це бурмило більше за нього на добру дюжину дюймів. А він... — тут Отто, не відриваючи ока від труби, багатозначно замовк, витяг з кишені плитку чорного макдональда[23], відкусив від неї шматочок і лише тоді доказав:

— А він, мало що з навітряного боку, то ще й так захопився полюванням, що вже нічого іншого для нього не існує.

Отто випростав ноги й підвівся. Ленгдон спритно підхопився з землі. Щоразу, опинившись у подібній ситуації, вони розуміли один одного без слів. Коні були відведені на узлісся та прив’язані до дерев, рушниці розчохлені й завбачливо заряджені. Після цього вони ще дві хвилини, уже неозброєним оком, оглядали й сам схил, і підступи до нього.

— Якщо виярком, то він нас не зачує, — сказав Ленгдон.