Розділ 42

Хільде Мольнес була занадто п’яна, щоб давати їй заспокійливе. І, щиро кажучи, занадто п’яна для будь-чого, крім ще однієї порції випивки.

Єнс, схоже, на це не зважав; він бігав між кухнею й вітальнею як зацькований кролик, підносячи їй тонік із льодом.

Харрі сів на диван, неуважно прислухаючись до тієї нісенітниці, яку вона казала.

— Вона гадає, сталося щось жахливе, — проговорив Єнс.

— Скажи їй, що у вісімдесяти з гаком відсотках випадків подібні зникнення завершуються тим, що зниклий повертається додому живий і неушкоджений, — відповів йому Харрі, немов його слова мали потребу в перекладі на мову п’яної жінки.

— Та я вже казав це. Але вона все одно повторює, що з Руною хтось розправився.

— Що за дурня!

Єнс присів на краєчок стільця, ламаючи пальці. Схоже, він був зовсім розгублений і дивився на Харрі майже з благанням.

— Руна і Хільде сварилися останнім часом, і я подумав…

—.. що вона втекла з дому, щоб дошкулити матері? Цілком можливо.

Хільде Мольнес закашлялася й поворухнулася. їй удалося піднятися з дивана й сьорбнути ще джину. Тонік закінчився.

— От якою вона буває, — сказав Єнс, немов її тут не було.

І все-таки це вона, констатував Харрі. Лежить собі, хропе із

розкритим ротом. Єнс глянув у її бік.

— Коли я її вперше зустрів, вона сказала мені, що п’є тонік, щоб не занедужати малярією. Адже ти знаєш, у ньому хінін. Але він, мовляв, не смакує без джину.

Він слабко усміхнувся й підняв слухавку, перевіряючи, чи є гудок.

— У разі, якщо вона…

— Розумію, — сказав Харрі.

Вони сіли на терасі, прислухаючись до міського шуму. Крізь транспортний гул пробивалося ревіння компресорів.