Розділ «Рейчел»

Четвер, 15 серпня 2013 року

Кеті влаштувала для мене співбесіду. Її подруга відкрила рекламну фірму, і жінці потрібен помічник. По суті то славетна робота секретаркою і платили за неї копійки, але мені було байдуже. Ця жінка готова зустрітися зі мною без усіляких рекомендацій — Кеті розповіла їй історію про те, що в мене був нервовий зрив, однак зараз я повністю одужала. Співбесіду призначено на завтрашній день, у власниці фірми вдома — вона керує справою зі службового приміщення, яке прилаштувала під власну контору на задвірку. Так сталося, що вона також мешкає у Вітні. Тож цілий день я мала намір надавати блиску власному резюме та відточувати майстерність співбесіди. Я саме цим і займалася, коли раптом зателефонував Скотт.

— Я сподівався, ми зможемо поговорити, — промовив він.

— Нам немає потреби… я хочу сказати, тобі немає потреби виправдовуватися. То була… ми обидва знаємо, що то була помилка.

— Знаю, — сумно відповів він, схожий не на того розлюченого Скотта з моїх кошмарів, а на того розчавленого Скотта, який сидів на моєму ліжку та розповідав про свою загиблу дитину. — Але мені справді потрібно з тобою поговорити.

— Певна річ, — погодилася я. — Певна річ, ми можемо поговорити.

— Віч-на-віч?

— Розумієш… — Менше за все мені хотілося повертатися до того будинку. — Мені дуже прикро, але сьогодні я не можу.

— Рейчел, будь ласка. Це дуже важливо. — У голосі лунав відчай, і, попри все, мені стало його шкода. Я намагалася вигадати виправдання, коли він знову почав благати: — Будь ласка! — Тож я погодилася й пожалкувала про це, тільки-но згода злетіла з моїх вуст.

У газети потрапила історія про дитину Меґан — про її першу загиблу дитину. Відверто кажучи, то була історія про батька дитини. Вони дізналися, хто він. Його ім’я — Креґ Маккензі, він помер в Іспанії від передозування героїном чотири роки тому. Тож смерть виключає його зі списку підозрюваних. Для мене ця версія завжди звучала неправдоподібно — якщо хтось і хотів покарати Меґан за те, що вона скоїла, зробив би це багато років тому.

І що залишається? Залишаються два ймовірні підозрювані: чоловік і коханець. Скотт і Камаль. Або якийсь випадковий чоловік, який напав на неї на вулиці — серійний вбивця-початківець? Невже вона перша жертва серії, Вілма Маккен,[7] Полін Рид?[8] І хто, врешті-решт, стверджує, що вбивця — чоловік? Меґан Гіпвелл була тендітною жінкою, невеликою на зріст. Крихітною, немов пташка. Щоб розбити їй голову, багато сили не потрібно.

Перше, що помічаю, коли він відчиняє двері, - це запах. Тхне потом і пивом, чимось мерзенним та кислим, а попри це — чимось більш жахливим. Якоюсь гниллю. На Скоттові спортивні штани та брудна сіра футболка, в нього сальне волосся, липка шкіра, можливо, висока температура.

— З тобою все гаразд? — запитую я, він лише посміхається. Зрозуміло — пиячив.

— Усе гаразд, заходь, заходь. — Я не маю бажання, однак заходжу в дім.

Фіранки на вікні, що виходить на вулицю, закриті, вітальня оповита червонуватою імлою, що пасує і до спеки, і до запаху, що тут стоїть.

Скотт прямує на кухню, відчиняє холодильник, дістає пляшку пива.

— Проходь, сідай, — запрошує він. — Пригощайся. — Посмішка не сходить з його обличчя — така похмура, безрадісна. У його обличчі щось неприємне: там досі відбито презирство, що я помітила суботнім ранком після того, як ми переспали.

— Я не можу залишатися надовго, — кажу я. — У мене завтра співбесіда, потрібно підготуватися.

— Серйозно? — він здивовано підводить брови. Він сідає, ногою штовхає мені стілець. — Сідай та випий, — більше схоже на наказ, ніж на запрошення. Я сідаю навпроти нього, він штовхає мені пляшку пива. Я беру, роблю ковток. Надворі чутно голоси — день, на вулиці граються діти — і, попри їхній галас, віддалений знайомий гуркіт потягів.