Розділ «Рейчел»

— З дитиною?

— З Еві, так, з Еві.

— Вона не сиділа з тобою в автівці?

— Ні.

— Але…

— Господи боже! Вона збиралася кудись піти, а я мав сидіти з дитиною. Але раптом з’явилася ти, тож вона повернулася та скасувала зустрічі. А я витратив ще кілька годин свого життя, розшукуючи тебе.

Даремно я зателефонувала. Тільки-но замерехтіла надія і знову розбилася вщент, у нутрощах ніби холодне лезо провертається.

— Гаразд, — кажу я. — Просто я все пригадую інакше… Томе, коли ти мене побачив, в мене було щось забите? Чи була я… В мене був поріз на голові?

Ще одне важке зітхання.

— Я здивований, що ти взагалі щось пам’ятаєш, Рейчел. Ти була п’яна в дим. Брудна, смердюча. Йшла хитаючись. — Горло стиснув спазм, коли він промовив ці слова. Я і раніше чула від нього подібне, в наші погані давні часи, в найгірші дні, коли він утомився від мене, був по горло ситий. Коли я викликала в нього огиду. Він втомлено продовжує: — Ти впала на вулиці, плакала, була розхристана, у безладі. Невже це важливо? — Я не можу знайти потрібні слова для відповіді, надто довго мовчу. Він веде далі: — Слухай, мені час іти. Будь ласка, більше не телефонуй. Ми вже це проходили. Скільки ще разів мені потрібно тебе благати? Не дзвони, не залишай записок, не приходь сюди. Анна через це засмучується. Домовились?

У слухавці короткі гудки.

Неділя, 18 серпня 2013 року

Я всю ніч просиділа у вітальні з увімкненим телевізором за компанію. Страх находив та слабшав. Сила находила та слабшала. Здавалося, ніби я повернулася назад у часі, рана, якої він завдав багато років тому, знов відкрилася й почала кровоточити. Знаю, це безглуздя. Я, ідіотка, вирішила, що в нас із ним щось знову вийде лише на підставі однієї-єдиної розмови, кількох хвилин, які я прийняла за ніжність. Насправді, то були лише сентиментальність та відчуття провини. Проте мені досі боляче. Я дозволила собі відчувати біль, остільки в іншому випадку, якщо я онімію — біль ніколи не минеться.

Я була ідіоткою, коли дозволила собі вважати, що між нами зі Скоттом існує зв’язок, що я можу йому допомогти. Тож я ідіотка. Я вже звикла до цього. Але ж я маю припинити поводитися як ідіотка, чи не так? Досить! Я пролежала у вітальні всю ніч, обіцяючи собі, що обов’язково маю у всьому розібратися. Поїду звідси геть, далеко-далеко. Знайду нову роботу. Поверну собі дівоче прізвище, розірву всі зв’язки з Томом, щоб ніхто не зміг мене знайти. Якщо хтось наважиться шукати.

Спала я мало. Лежала на дивані, складала плани, щоразу, майже засинаючи, чула голос Тома в голові, так чітко, ніби він сидів поруч, притиснувши губи до мого вуха: «Ти була п’яна в дим. Брудна, смердюча»… і одразу ж прокидалася, мене, ніби хвилею, охоплював сором. Сором, а ще найсильніше відчуття дежавю, тому що я вже чула ці слова, саме ці слова.

А потім я постійно прокручувала у голові спогади: прокинулася, а подушка в крові, всередині рота болить, ніби я прикусила щоку, нігті брудні, голова гуде, із ванної кімнати з’являється Том, на обличчі водночас біль і гнів — і мене відразу ж охоплює страх.

— Що сталося?

Том демонструє мені синці на руці, на грудях — там, де я його вдарила.

— Я не вірю, Томе. Я ніколи тебе не била. Я взагалі нікого в житті не била.

— Ти була п’яна в дим, Рейчел. Ти пам’ятаєш, що вчора накоїла? Що говорила? — А потім він мені сам розповідав, а мені однаково несила було повірити, бо те, що він розповідав, узагалі на мене не схоже. Взагалі нічого. А ця історія з ключкою для гольфа, з діркою в стіні — сірою дірою, схожою на сліпе око, яке стежить за мною, коли б я не проходила повз. Я ніяк не можу примирити жорстокість, про яку він говорив, зі страхом, який пам’ятаю.