Розділ «Анна»

Субота, 17 серпня 2013 року

Ненавиджу себе за те, що розрюмсалася, — це так жалюгідно! Але я відчуваю себе виснаженою, останні кілька тижнів були надто важкими для мене. Ми з Томом ще раз посварилися — неминуче! — через Рейчел.

Припускаю, що ця чвара давно назрівала. Я катувала себе через записку, через той факт, що він збрехав мені про їхню зустріч. Я продовжую запевнювати себе, що це цілковита дурня, але я не в змозі позбутися відчуття, що між ними щось відбувається. Мені знову і знову крає серце питання: після всього, що вона накоїла йому — нам, — як він міг? Як він міг навіть припуститися думки про те, щоб знову бути з нею? Я маю на увазі: якщо поглянути на нас — на неї та на мене, поставивши поряд, — жоден чоловік у світі не обрав би з нас двох Рейчел. І це навіть незважаючи на всі її витівки.

Але потім я думаю: таке іноді трапляється, чи не так? Люди, з якими у вас пов’язаний певний проміжок життя, не хочуть вас відпускати, і як би ви не намагалися — вам несила виплутатися, несила звільнитися. Можливо, через певний час ви припиняєте навіть намагатися.

У четвер вона приходила, стукала у двері, гукала Тома. Я скаженіла, але відчинити не наважилася. Коли поряд з тобою дитина, стаєш вразливою, слабкою. Якби я була сама, я би дала їй відсіч, я би з нею розібралася. Але ж вдома Еві, я не можу ризикувати. Гадки не маю, що Рейчел замислила.

Мені відомо, навіщо вона припхалася. Вона розлютилася, що я розповіла про неї поліції. Даю голову собі відтяти: вона припленталася рюмсати та благати Тома, щоб він наказав мені дати їй спокій. Вона залишила йому записку: «Нам необхідно поговорити, будь ласка, зателефонуй мені якнайшвидше, це важливо» («важливо» тричі підкреслено) — яку я одразу викинула у смітник. Трохи пізніше її дістала, поклала в шухляду приліжкової тумбочки, разом із роздрукованим листом із погрозами, що вона надіслала електронною поштою, та зошитом, де я нотую всі її дзвінки та зустрічі з нею. Журнал її надокучань. Мої докази на той випадок, якщо знадобляться. Я зателефонувала детективу Райлі, залишила повідомлення, що Рейчел знову з’явилася на обрії. Поліціянтка досі не передзвонила.

Слід було розповісти про записку, адресовану Тому, розумію, що слід було, але я не хотіла, щоб він переймався через те, що я звернулась до поліції. Тож я сховала її в шухляду та стала сподіватися, що вона про неї забула. Звичайно ж, Рейчел нічого не забула. Сьогодні ввечері телефонувала йому. Він весь кипів від гніву після їхньої розмови.

— Що там, чорт забирай, у тій записці? — накинувся він на мене.

Я відповіла, що викинула її.

— Навіть не уявляла, що ти захочеш її прочитати, — зазначила я. — Гадала, що ти так само, як я, волієш, щоб її більше не було в нашому житті.

Він закотив очі.

— Тобі прекрасно відомо, що річ не в записці. Певна річ, я хочу, щоб Рейчел зникла. Але в останню чергу я бажаю, щоб ти почала слухати мої телефонні дзвінки та викидати мою пошту. Ти… — він зітхнув.

— Що я?

— Нічого. Просто… раніше ти такою не була.

Це удар під дих, удар нижче за пояс. Як не безглуздо, я розридалася, кинулася нагору, в ванну кімнату. Чекала, поки він підніметься, заспокоїть мене, поцілує, залагодить провину, як завжди робить, але минуло півгодини, коли він прогукав знизу:

— Піду на кілька годин до спортзали, — і не встигла я нічого відповісти, як почула, що грюкнули вхідні двері.

А тепер я поводжуся саме так, як раніше поводилася вона: допиваю півпляшки червоного вина, що залишилося вчора після вечері, пхаю ніс в його комп’ютер. Набагато легше зрозуміти її поведінку, коли почуваєшся так, як зараз почуваюся я. Ніщо так не болить та не крає серце, як підозра.

Нарешті я зламала пароль на його комп’ютері: це «Бленгейм». Ось такий нудний та незавидний — лише назва вулиці, на якій ми мешкаємо. Не знаходжу ані викривальних листів, ані огидних знімків чи то палких листів. Півгодини я читаю його електронне листування, пов’язане з роботою, воно так дурманить, що навіть притупляє біль від ревнощів, потім закриваю ноутбук, відкладаю його вбік. Почуваю деяке пожвавлення завдяки вину та нудному вмісту Томового комп’ютера. Запевнила себе, що просто повелася по-дурному.

Йду нагору почистити зуби — не хочу, щоб він дізнався, що я знову зловживала вином, — а потім вирішую поміняти білизну на ліжку. Обприскаю подушки італійськими парфумами фірми «Аква ді Парма», вдягну ту чорну шовкову сорочку, що він минулого року подарував мені на день народження, і, коли він повернеться, ми помиримося.