Розділ «Рейчел»

— Детектив Райлі мені сказала, — продовжує він. — Вона запитувала мене про тебе. Чи є між нами якісь стосунки? — Він посміхається. — Стосунки з тобою! Господи! Я запитав у неї: ви бачили, який вигляд мала моя дружина? Від прийнятих стандартів так швидко не відмовляються. — Моє обличчя палає, під пахвами та по спині струменить холодний піт. — Вочевидь, Анна їй поскаржилася на тебе. Вона бачила, як ти вештаєшся поблизу. Ось так усе й з’ясувалося. Я відповів, що між нами немає ніяких стосунків, що ти давня подружка Меґан, просто допомагаєш мені в лиху годину… — Він знову безрадісно сміється. — Вона сказала, що ви з Меґан навіть не знайомі. Що ти просто сумна маленька брехуха, у якої немає власного життя. — Посмішка на обличчі тьмяніє. — Ви всі брехухи. Усі без винятку.

Лунає сигнал мого телефону, я роблю крок до сумки, але Скотт виявляється вправнішим.

— Зажди хвилинку, — каже він, підхоплюючи сумку. — Ми ще не закінчили. — Він висипає вміст моєї сумочки на стіл: телефон, гаманець, ключі, помада, тампони, квитанції. — Я бажаю знати, що з того, що ти мені сказала — суцільна брехня. — Він ліниво бере телефон, дивиться на екран. Здіймає на мене погляд — раптом його очі крижаніють. Уголос читає: «Це повідомлення підтверджує вашу зустріч із доктором Абдиком о пів на п’яту, в понеділок 19 серпня. Якщо ви з якихось причин не можете з’явитися, будь ласка, повідомте нас за добу».

— Скотте…

— Що, дідько, тут коїться? — спитав він голосом, більш схожим на скреготіння. — Що ти накоїла? Що ти йому розповіла?

— Нічого я не розповідала… — Він кидає телефон на стіл, направляється до мене, стиснувши руки в кулаки. Я відступаю в кут кімнати, затискуюся між стіною та скляними дверима. — Я намагалася дізнатися… Намагалася допомогти… — Він здіймає руку, я щулюся, вбираю голову в плечі, очікуючи на біль, і розумію, що вже робила подібне раніше, відчувала подібне раніше, але не можу пригадати коли, а зараз в мене немає часу поміркувати над цим, тому що, попри те що він мене не б’є, він кладе руки мені на плечі, міцно стискає, занурюючи великі пальці в ключиці — мені дуже боляче, я скрикую.

— Увесь цей час, — каже він, стиснувши зуби, — увесь цей час я вважав, що ти на моєму боці, проте ти діяла проти мене. Ти постачала йому інформацію, так? Розповідала про мене, про Меґан. Саме ти намагалася переконати поліцію прийти за мною. Саме ти…

— Ні! Будь ласка, припини! Усе не так. Я лише хотіла допомогти. — Його права рука здіймається, він хапає пасмо волосся на потилиці й прокручує. — Скотте, будь ласка, припини. Будь ласка. Ти робиш мені боляче. Будь ласка. — Тепер він тягне мене до вхідних дверей. Я захлинаюся від полегшення. Він збирається викинути мене на вулицю. Хвала господу!

Тільки на вулицю він мене не виштовхує, продовжує тягнути, спльовуючи та лаючись. Тягне мене нагору, я намагаюся чинити опір, але він сильніший. Я безсильна. Плачу.

— Будь ласка, припини. Будь ласка. — Я розумію: зараз станеться щось жахливе. Намагаюся кричати, але не можу, ані звуку з губ не злітає.

Я сліпну від жаху та сліз. Він штовхає мене в кімнату, гримає дверима. У замку провертається ключ. До горла підступає гаряча жовч, мене нудить прямо на килим. Я чекаю, я прислухаюся. Нічого не відбувається, ніхто не приходить.

Я у вільній кімнаті. У моєму будинку ця кімната була кабінетом Тома. Тепер там у них дитяча, кімната з м’якими рожевими фіранками. У цьому будинку — це комора, набита паперами та теками, складена бігова доріжка та давній ноутбук фірми «Еппл». Тут стоїть коробка з паперами з цифрами — рахунки, напевно, мають відношення до бізнесу Скотта — і ще одна — зі старими поштовими листівками: чисті листівки, зі шматками офісного пластиліну на звороті, ніби колись вони висіли на стіні: дахи Парижа, діти на скейтбордах на алеї, старі шпали, порослі мохом, вид на море з печери. Я корпаюся в листівках — не знаю навіщо, що саме шукаю, я просто намагаюся втримати паніку. Намагаюся не думати про газетні статті, про тіло Меґан, яке витягують із багнюки. Намагаюся не думати про її пошкодження, про те, наскільки вона, напевно, була налякана, коли зрозуміла, що відбувається.

Я корпаюся в листівках, аж раптом щось жалить мене. Акуратний поріз на подушечці вказівного пальця, кров капає мені на джинси. Кров зупиняю краєм футболки і вже уважніше переглядаю картки. І одразу ж бачу «винуватицю»: фотокартку в рамі з розбитим склом, краї якого заплямовані моєю кров’ю.

Цей знімок я раніше не бачила. На ньому Меґан зі Скоттом, обличчя крупним планом. Вона посміхається, а він дивиться на дружину з обожнюванням. Ревнує? Скло розбилося у формі зірки, що випромінює з куточка Скоттового ока, тому дуже важко прочитати вираз його обличчя. Я сиджу на підлозі з фотокарткою в руках, розмірковую про речі, які постійно розбиваються випадково і як людині іноді не вистачає часу залагодити все. Я думаю про всі тарілки, що ми розбили, коли сварилися з Томом, про ту дірку в стіні нагорі.

Десь по той бік зачинених дверей я чую, як сміється Скотт, і моє тіло холоне. Я підводжуся, наближаюся до вікна, відчиняю, виглядаю з нього, а потім, стоячи навшпиньках, волаю про допомогу. Я кличу Тома. Безнадійно. Жалісно. Навіть якщо він якимось дивом знаходився б надворі за кілька будинків, він не почув би мене — надто далеко. Я дивлюся вниз, утрачаю рівновагу, утягую себе всередину, в животі все холоне, у горлі застигають ридання.

— Будь ласка, Скотте! — кричу я. — Будь ласка… — Ненавиджу звук власного голосу, цю підлабузницьку інтонацію, цей відчай. Дивлюся на скривавлену футболку — вона нагадує мені, що вихід є. Беру рамку з фотокарткою, перекидаю на килим, вибираю найдовший з осколків, обережно ховаю його в задню кишеню.

Чую кроки сходами. Притуляюся спиною до стіни, що навпроти дверей. У замку повертається ключ.

В одній руці Том тримає мою сумочку, шпурляє її мені під ноги. У другій — клаптик паперу.

— Ну ж бо подивіться, невже це Ненсі Дрю![9] — з посмішкою промовляє він. Вдаючи дівочий голос, читає: «Меґан втекла з коханцем, якого з цієї миті я буду позначати „К“. — Він хихотить. — „К“ заподіяв їй шкоди… Скотт заподіяв їй шкоди… — Він жужмить папірець, кидає мені під ноги». — Господи боже! Ти насправді жалюгідна, розумієш? — Він оглядається, помічає блювоту на підлозі, кров на футболці. — Чорт забирай! От дідько! Що ти накоїла? Намагалася скоїти самогубство? Зробити за мене всю справу? — Він знову посміхається. — Слід було зламати твою кляту шию, але, знаєш що… ти не варта таких зусиль. — Він відходить від дверей. — Забирайся з мого будинку.

Я хапаю сумочку, кидаюся до дверей, однак він виникає переді мною в удаваній боксерський стойці, і на мить мені здається, що він спробує мене зупинити, знову вдарить. Напевно, він помітив у моїх очах жах, тому що починає сміятися, уже відверто регоче. Я чую його сміх, навіть коли гримаю вхідними дверима в себе за спиною.