Розділ «Анна»

Неділя, 18 серпня 2013 року

З невідомої причини все, що відбувається, раптом мені здається дуже смішним. Бідолашна товстуха Рейчел стоїть у моєму дворі, вся червона та спітніла, і запевняє, що нам потрібно забиратися звідси. Нам потрібно забиратися.

- І куди ж ми попрямуємо? — запитую я, коли припиняю сміятися, а вона лише спантеличено дивиться на мене, їй бракує слів. — Я нікуди не піду. — Еві виявляє невдоволення, намагається вирватися, але я міцно тримаю дитину на руках. Моя шкіра досі гаряча та чутлива в тих місцях, де я терла себе в душі сьогодні вранці; усередині рота, щоки, язик — усе ніби покусане.

— Коли він повернеться? — запитує вона.

— Не скоро, мабуть.

Відверто кажучи, я гадки не маю, коли він повернеться. Іноді він цілі дні проводить біля стіни для скелелазіння. Чи то я так вважала, що він цілий день заповнює своє дозвілля біля стіни для скелелазіння. Тепер я не певна.

Я знаю, що він узяв із собою спортивну сумку; і невдовзі він дізнається, що телефон зник.

Я вже розмірковувала над тим, щоб узяти Еві та на якийсь час піти до сестри, але мене непокоїть телефон. А раптом його хтось знайде? На цьому відрізку колії постійно працюють залізничники: один із них може його знайти та передати поліції. А на ньому мої відбитки пальців.

Потім я вирішила, що, імовірніше, його буде нескладно повернути, але доведеться чекати ночі, щоб ніхто мене не бачив.

Я усвідомлюю, що Рейчел продовжує щось говорити, вона ставить мені питання. Я не слухаю. Так втомилася.

— Анно, — повторює вона, наближаючись, своїми пронизливими темними очима вдивляючись у мої. — Ти коли-небудь їх бачила?

— Кого — їх?

— Його армійських друзів? Він тебе коли-небудь знайомив хоча б з кимось із них? — Я хитаю головою. — Тобі не здається це дивним? — І тут мені дійсно спадає на думку, що її поява на моєму подвір’ї раннім недільним ранком — дивна річ.

— Ні, якщо відверто, — відповідаю я. — Вони частина іншого життя. Його колишнього життя. На кшталт тебе. І ти б мала бути його колишнім життям, проте, вочевидь, нам тебе ніколи не позбутися. — Вона здригається від образи. — Рейчел, що ти тут робиш?

— Тобі відомо, навіщо я тут, — відповідає вона. — Ти розумієш, щось… щось відбувається. — У неї такий переконливий вигляд, ніби вона насправді непокоїться через мене. За інших обставин це б могло здатися навіть зворушливим.

— Кави вип’єш? — пропоную я, вона киває.

Я роблю каву, ми мовчки сідаємо поряд на подвір’ї, наче подружки.

— На що ти натякала? — запитую я. — Що армійських друзяк Тома насправді не існує? Що він їх вигадав? Що він сам з якоюсь жінкою?

— Не знаю, — відповідає вона.