Розділ «Мeґан»

Четвер, 13 червня 2013 року

Не можу спати за такої спеки. Невидимі комахи плазують моєю шкірою. На грудях якийсь висип, не можу влаштуватися зручно. І Скотт ще, здається, так і випромінює жар; лежати поряд з ним, мов перебувати поряд з полум’ям. Не можу відсунутися від нього якнайдалі, опиняюся на самому краєчку ліжка, простирадла відкинуто. Просто нестерпно. Я вже розмірковувала над тим, щоб влаштуватися на матраці у вільній кімнаті, але він ненавидить прокидатися, коли мене немає поруч — потім чвари не уникнути. Зазвичай через те, що вільну кімнату ми маємо використовувати за іншим призначенням. Чи то він починає розпитувати, про кого я думала, коли лежала там на самоті. Іноді мені хочеться закричати: «Відчепися від мене. Просто дай мені спокій. Дай мені дихати!» Тож заснути я не можу й починаю гніватися. Таке відчуття, що ми вже посварилися, хоча ця сварка лише в моїй уяві.

Знов і знов у голові думка думку побиває.

Здається, ніби я задихаюся.

Коли цей будинок, чорт забирай, став таким маленьким? Коли моє життя стало таким нудним? Невже цього я прагнула? Щось не пригадую. Єдине, що мені відомо — ще кілька місяців тому я відчувала себе набагато краще, а тепер мені несила ані думати, ані спати, ані малювати. Тож бажання кудись утекти стає непереборним. Уночі, коли лежу без сну, я навіть чую це — тихе, але безжалісне, безсумнівне шепотіння в мене в голові: «Біжи не оглядаючись». Коли заплющую очі, відразу ж в голові картинки з минулого й майбутнього життя: те, що я мріяла мати, те, що мала, але позбулася. Не можу влаштуватися зручно, оскільки, куди б не повернулася, натикаюся на безвихідь: закрита галерея, будинки на цій вулиці, задушлива увага нудних жінок із групи пілатесу, залізнична колія в кінці двора зі своїми потягами, які завжди кудись везуть інших людей, постійно нагадуючи мені, знову і знову, десяток разів на день, що я залишаюся незмінною.

Таке відчуття, що я божеволію.

Проте лише кілька місяців тому я відчувала себе набагато краще, моє життя було ліпшим. Зі мною все було гаразд. Я могла спати. Мене не жахали нічні страхіття. Я могла дихати. Так, я й тоді хотіла втекти. Іноді. Проте не щодня.

Розмови з Камалем допомогли мені, не стану заперечувати. Мені подобалися ці розмови. Мені подобався він. Він зробив мене щасливішою. А тепер усе здається таким незавершеним — ніколи не могла збагнути чому. Авжеж, це моя помилка, оскільки я повелася по-дурному, як дитина, оскільки не бажаю, щоб мені відмовляли. Мені потрібно ліпше навчитися втрачати. Тепер мені соромно, ніяково. Обличчя від однієї згадки про це починає палати. Не хочу, щоб про мене в нього залишилося саме таке враження. Волію побачити його знову, щоб виправити становище. І я певна: якщо б пішла до нього, він би мені допоміг. Він усім допомагає.

Мені потрібно дістатися кінця історії. Потрібно комусь розповісти, хоча б один-єдиний раз. Промовити ці слова вголос. Якщо цього не зробити, ця таємниця зжере мене зсередини. Порожнеча всередині, саме та, яку ця таємниця залишила, стає дедалі більшою та більшою, доки не поглине мене цілком.

Маю проковтнути свої пихатість і сором й піти до нього. Він має мене вислухати. Я його змушу.

Скотт вважає, що я пішла в кіно з Тарою. Я вже п’ятнадцять хвилин стовбичу біля квартири Камаля, настроююся постукати у двері. Я боюся того, як він на мене буде дивитися після нашої останньої зустрічі. Маю показати, що мені шкода, тож я вдяглася відповідно: просто і зручно, в джинси та футболку, майже без косметики. Він має зрозуміти, що я прийшла не задля того, щоб звабити його.

Коли зупиняюся перед вхідними дверима і натискаю на дзвоник, відчуваю, як починає калатати серце. Ніхто не відчиняє. Світло горить, проте ніхто не відчиняє. Напевно, він побачив, як я кралася ще на вулиці, можливо, чоловік нагорі просто сподівається, що, як він проігнорує мій дзвінок, я піду собі геть. Нікуди я не піду! Коли я щось вирішила — зі мною доведеться рахуватися.

Натискаю на дзвоник ще раз, потім втретє, нарешті чую кроки сходами, двері відчиняються. Він вдягнений у спортивні штани та білу футболку. Босоніж, із вологим волоссям і почервонілим обличчям.

— Меґан! — Здивований, але не сердитий — уже добрий початок. — З вами все гаразд? Щось сталося?

— Перепрошую, — вибачаюся я, він відступає, впускає мене всередину. Я відчуваю такий приплив вдячності, що вона скидається майже на кохання.

Він заводить мене до кухні. Тут панує безлад: на столі та у зливнику купа немитого посуду, кошик для сміття переповнений порожніми коробками від піци та інших готових страв. Невже в нього самого депресія? Я стою на порозі, він — навпроти, спираючись на стіл та схрестивши руки на грудях.

— Чим можу стати у пригоді? — цікавиться він. На його обличчі ідеальний нейтральний вираз — справжній психотерапевт. Мені так і кортить його щипнути лише задля того, щоб він посміхнувся.

— Я маю вам розповісти… — починаю я, а потім затинаюся, бо не можу одразу ж поринати у сповідь, мені потрібна преамбула. І я змінюю тактику. — Я хотіла вибачитися, — кажу я. — За те, що сталося. Минулого разу.

— Усе гаразд, — відповідає він. — Не слід про це турбуватися, якщо волієте з кимось поговорити, я можу порекомендувати вам спеціаліста, але я не можу…