Розділ «Анна»

Вівторок, 13 серпня 2013

Сьогодні вранці спостерігала, як Том збирається на роботу: вдягає сорочку з краваткою. Він виглядав дещо відстороненим, напевно, подумки прокручував розклад на сьогоднішній день: зустрічі, перемовини, з ким, про що, де. Я приревнувала. Вперше за увесь час я по-справжньому позаздрила цій розкоші, коли вдягаєшся, виходиш із дому, цілий день кудись поспішаєш, досягаєш мети — і все задля того, щоб отримати зарплатню.

Мені не роботи бракує — я працювала агентом із нерухомості, а не нейрохірургом (вочевидь, агент із нерухомості не та професія, про яку мрієш змалечку) — однак мені, відверто кажучи, подобалося розгулювати по-справжньому розкішними будинками, коли поряд немає їхніх власників, торкатися мармурових поверхонь, потайки зазирати хоч одним очком у вбудовані шафи. Раніше я намагалася уявити, яким би було моє життя, якщо б я мешкала в такому будинку, якою б людиною я була. Я чудово усвідомлюю, що немає роботи важливішої за виховання дитини, але вся проблема в тому, що за неї не платять. А на цю мить мене дуже хвилює матеріальний стан нашої родини. Я хочу, щоб у нас було більше грошей, щоб ми мали змогу поїхати з цього будинку, переїхати з цієї вулиці. Усе дуже просто!

А можливо, дещо й складніше. Після того як Том пішов на роботу, я сіла за кухонний стіл й почала з боєм годувати Еві сніданком. Присягаюся, ще два місяці тому вона з з’їла б усе, що я приготувала. А тепер вона погоджується їсти лише полуничний йогурт. Розумію, що така поведінка цілком природна. Я продовжую себе в цьому переконувати, водночас намагаючись дістати яєчний жовток у себе з волосся і, плазуючи підлогою, прибрати ложки та перекинуті чашки. Постійно себе переконую, що така поведінка цілком природна.

Однак, коли, врешті-решт, ми закінчили снідати й вона весело гралася сама із собою, я на хвильку даю волю сльозам. Я дуже рідко дозволяю собі рюмсати, і тільки коли Тома немає поряд, лише кілька хвилин, щоб випустити пару. І саме тоді, коли я вмивалася, помітила, який утомлений маю вигляд, у незрозумілих цятках, якась спаплюжена, до біса жахлива! І знову в мене з’явилося те саме відчуття: потрібно причепуритися, вдягнути сукню, високі підбори, зробити феном зачіску, нафарбуватися, пройтися вулицею, щоб на мене оберталися чоловіки.

Мені бракує роботи, але водночас мені бракує того, що ця робота мені дарувала в останній рік, коли я чимало заробляла, коли познайомилася з Томом. Мені бракує відчуття того, що я коханка.

Як же я цим насолоджувалася! Мені насправді подобався мій статус. Ніколи не страждала від відчуття провини. Тільки вдавала, що його зазнаю. Змушена була перед своїми заміжніми подружками, перед тими, хто жив у постійному страху через зухвалу гувернантку чи то привабливу, веселу дівчину-колежанку, яка вміє просторікувати про футбол та півжиття проводить у спортзалі. Тож я була змушена запевняти їх, що почуваюся жахливо, що, певна річ, мені шкода його дружину, що ніколи сама до цього не прагнула, ми одразу ж закохалися — що вдієш?

А правда в тому, що мені ніколи не було шкода Рейчел, навіть ще до того, як я дізналася про її алкоголізм, про складний характер, про те, що вона зробила нікчемним власне життя. Її просто для мене не існувало, хай там як — я надто сильно насолоджувалася собою. Коли саме ти та інша жінка — відчуваєш радісне збудження, не заперечуватиму: саме ти і є тією єдиною, перед ким йому несила встояти, — він зраджує з тобою дружину, навіть якщо її кохає. Ось така ти чарівна!

Я саме продавала будинок. Номер тридцять чотири на Кренгем-стрит. Виявилося, що його важко позбутися, оскільки останньому зацікавленому покупцеві не надали позики. Якісь складнощі з кредитною історією. Тож ми домовилися про незалежну експертизу, щоб пересвідчитися, що все гаразд. Продавець уже переїхав, будинок пустував, тому саме я прийшла на зустріч з експертом.

З першої миті, тільки-но я відчинила двері, було зрозуміло, до чого призведе наша зустріч. Я ніколи раніше так не вчиняла, навіть мріяти про це не наважувалася, проте було щось таке в його погляді, в його посмішці. Нам несила було втриматися — ми займалися цим на кухні, прямісінько на кухонному столі. То було справжнє божевілля — але ж ми насправді з’їхали з глузду. Він завжди мені повторював: «І не очікуй, що я буду при здоровому глузді, Анно, поряд з тобою я божеволію».

Я підхоплюю Еві на руки, ми разом виходимо в сад. Вона штовхає свій маленький візочок туди-сюди, сама собі хихоче, ранкове роздратування забуто. Щоразу, коли вона посміхається, в мене таке відчуття, що серце моє зараз вибухне. Попри те, як сильно мені бракує моєї роботи, цих моментів мені бракуватиме набагато більше. У будь-якому випадку такого ніколи не відбудеться. Я більше ніколи не залишу свою крихітку з нянею, хай там яка вона кваліфікована і скільки в неї поручителів. Більше я ніколи не залишу свою дитину з чужою людиною. Тільки не після Меґан.

Том надіслав мені повідомлення, що трохи запізнюється цього вечора, має пригостити одного з клієнтів у ресторані. Ми з Еві збиралися на вечірню прогулянку. Я саме перевдягала дитину в нашій із Томом спальні. Освітлення було просто чарівним: будинок заповнювало помаранчеве сяйво, раптово перетворившись на сіро-блакитне, коли сонце пірнуло за хмару. Раніше я трохи прикрила фіранки, щоб у кімнаті не ставало надто спекотно, тож пішла відкрити їх і одразу ж на протилежному боці вулиці помітила Рейчел. Вона не зводила очей з нашого будинку. А потім пішла геть у бік вокзалу.

Я сиджу на ліжку, вся тремчу від люті, занурюючи нігті глибоко в долоні. Еві брикається, але я до біса оскаженіла й навіть не хочу взяти дитину на руки через побоювання, що можу її розчавити.

Він же обіцяв усе владнати! Він запевняв, що телефонував їй у неділю, вони поспілкувалися, вона зізналася, що в них зі Скоттом Гіпвеллом зародилося щось на кшталт дружніх стосунків, однак вона не має наміру більше з ним зустрічатися і більше не вештатиметься поблизу. Том сказав, що вона пообіцяла, і він їй повірив. Том запевнив, що вона поводилася розважливо, здавалася тверезою, не вчиняла істерик, не погрожувала, не благала його повернутися до неї. Йому здалося, що їй стає ліпше, вона приходить до тями.

Роблю кілька глибоких вдихів, підхоплюю Еві на коліна, кладу її на спину, тримаючи її маленькі рученята у своїх.

— Вважаю, що я вже цим сита донесхочу, як гадаєш, крихітко?

Це надто втомлює: щоразу коли я гадаю, що життя поліпшується, що ми врешті-решт покінчили з темою «Рейчел», як вона з’являється знов. Іноді мені здається, що вона ніколи, ніколи не дасть нам спокою.

Десь глибоко всередині проросло гниле сім’я. Коли Том запевняє, що все гаразд, що все буде добре, вона нас більше не турбуватиме, а вона продовжує надокучати — мені несила позбавитися підозри, що він або не надто старанно намагається її позбутися, або йому навіть подобається те, що вона не зникає з нашого життя.

Рушаю на кухню, перетрушую кухонну шухляду, намагаючись знайти картку, яку залишила детектив Райлі. Швидко набираю її номер, доки не передумала.