Понеділок, 22 липня 2013 року
Ранок
Том розбудив мене поцілунком та щирою посмішкою. Сьогодні вранці, але трохи пізніше, у нього зустріч, тож він запропонував поснідати з Еві в кав’ярні за рогом. Саме сюди ми найчастіше навідувалися, коли почали зустрічатися. Займали столик біля вікна — вона (його дружина) працювала в Лондоні, тож не було жодної загрози, що вона раптом буде йти повз та помітить нас. Проте це неабияк лоскотало нерви — припустимо, вона з якоїсь причини повернулася раніше? Раптом захворіла? Чи то забула якісь важливі папери? Я мріяла про це. Бажала, щоб одного дня вона йшла вулицею та побачила його зі мною, щоб в одну мить зрозуміла, що він їй більше не належить. Важко уявити, що були часи, коли я бажала, аби вона з’явилася.
Відтоді як Меґан зникла, я уникаю прогулюватися цим шляхом, якщо можливо. По спині повзають мурахи, коли я минаю цей будинок — проте до кав’ярні можна дістатися тільки в такий спосіб. Том крокує трохи попереду, штовхає візочок; він щось наспівує Еві, вона посміхається. Обожнюю, коли ми вирушаємо кудись разом, усі троє. Я бачу, як на нас дивляться перехожі; здогадуюся, що вони думають. «Яка чарівна родина!» Я сповнююся гордістю — ще ніколи в житті я не відчувала таку гордість.
Тож я пливу вулицею у хвилях щастя, ми маже дісталися п’ятнадцятого номера, коли двері несподівано відчиняються. На мить мені здається, що в мене галюцинації, бо із будинку виходить вона. Рейчел. Виходить із дверей, на секунду затримується на ґанку, потім бачить нас, зупиняється, мов блискавкою вражена. Який жах! Вона дивно до нас посміхається, губи розтягнуті майже у гримасі, я не можу втриматися, нахиляюся, вихоплюю Еві з візочка, лякаючи власну дитину. Маленька починає плакати.
Рейчел поспіхом йде від нас, на вокзал.
Том гукає на неї:
— Рейчел! Що ти тут робиш? Рейчел!
Однак вона рухається дедалі швидше й швидше, потім майже біжить, а ми двоє залишаємося стовбичити на вулиці, потім Том повертається до мене, йому достатньо єдиного погляду на моє обличчя.
— Облиш! Ходімо додому.
ВечірКоли дісталися дому, дізналися, що поліція когось заарештувала у зв’язку зі зникненням Меґан Гіпвелл. Якогось хлопця, про кого я ніколи не чула, психотерапевта, до якого вона зверталася. Яке полегшення, бо я вже казна-що собі навигадувала.
— Я ж запевняв тебе, що тут не минулося без близької людини, — сказав Том. — Завжди так, я правий? Хай там як, нам навіть невідомо, що сталося. Можливо, з нею все гаразд. Можливо, вона з кимось утекла.
— Тоді ж чому заарештували цього хлопця?
Він знизав плечима. Його щось непокоїло, він вдягнув піджак, розправив краватку, готуючись до зустрічі.
— Що ми робитимемо? — запитала я його.
— В якому сенсі? — Він, не розуміючи, дивиться на мене.
— З нею. З Рейчел. Навіщо вона приходила? Навіщо завітала до Гіпвеллів? Як вважаєш… гадаєш, вона намагалася дістатися нашого подвір’я — ну, розумієш, через сусідське подвір’я?
Том похмуро посміхнувся.
— Сумніваюся. Годі, це ж Рейчел! Вона б не спромоглася перекинути свій гладкий зад через всі ці паркани. Гадки не маю, що вона там забула. Можливо, вона п’яна, помилилася дверима?
- Інакше кажучи, вона намагалася дістатися нашого будинку?
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Дівчина у потягу» автора Пола Гоукінз на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Анна“ на сторінці 1. Приємного читання.