Розділ «Рейчел»

— Слухаю!

— Томе, це я.

— Так.

Напевно, Анна десь поруч, він не хоче називати моє ім’я. Я трохи чекаю, даючи йому час перейти в іншу кімнату, подалі від неї. Чую, як він зітхає.

— Ну, в чому річ?

— Я… я хотіла з тобою поговорити… Як я вже писала в записці, я…

— Що? — в голосі роздратування.

— Кілька днів тому я залишала тобі записку. Мені здавалося, що ми маємо поговорити…

— Я нічого не отримував. — Ще більш важке зітхання. — Дідько! Ось чому вона розлютилася. — Анна, напевно, отримала записку й нічого йому не сказала. — Що тобі треба?

Кортить покласти слухавку, знову набрати номер, почати розмову ще раз. Сказати, як було приємно побачити його в понеділок, коли ми поїхали до лісу.

— Я лише хотіла тебе дещо спитати.

— Що? — перериває він. У голосі звучить справжня досада.

— Усе гаразд?

— Що тобі потрібно, Рейчел? — Усе минуло, вся та ніжність, що виникла тиждень тому. Я кляну себе за те, що залишила записку — вочевидь, він скочив через неї в халепу.

— Я хотіла розпитати про той вечір — вечір, коли зникла Меґан Гіпвелл.

— О господи! Ми вже це обговорювали — невже все забула?

— Я просто…

— Ти була п’яна, — відповідає він різко та голосно. — Я наказав тобі йти додому. Ти не послухала. Попленталася геть. Я кружляв вулицями, шукав тебе, але знайти не міг.

— А де була Анна?

— Вдома.