Розділ «Рейчел»

Неділя, 18 серпня 2013 року

Анна розвертається на підборах та хутко рушає в дім, тільки-но бачить його. Серце калатає по ребрах, я обережно крокую слідом, зупиняюся неподалік скляних дверей. А ті двоє всередині обіймаються, його руки охоплюють її разом з дитиною, яка опиняється між ними. Анна схиляє голову, її плечі здригаються. Його губи міцно притиснуті до її маківки, але він не зводить очей з мене.

— Що тут відбувається? — запитує він з натяком на посмішку. — Мушу зізнатися: взагалі не очікував побачити, як ви обидві, дамочки, пліткуєте на подвір’ї, коли я повернувся додому.

Говорить він весело, але мене не обдуриш. Більше йому вже мене не обдурити.

Я розтуляю рота, щоб відповісти, але виявляється, що мені бракує слів. Не знаю, з чого почати.

— Рейчел! Можливо, ти поясниш мені, що тут відбувається. — Він випускає Анну з обіймів і робить крок мені назустріч. Я сіпаюся назад, він сміється.

— Що, чорт забирай, з тобою? Ти п’яна? — питає він, але я по очах бачу, що йому прекрасно відомо, що я твереза. І я готова битися об заклад, що вперше він про це жалкує. Я опускаю руку в задню кишеню джинсів — там мій телефон, такий твердий, невеличкий, заспокійливий. Шкода лише, що раніше не здогадалася зателефонувати. Не має значення, чи повірять вони мені, варто лише мені повідомити, що я поряд з Анною і її дитиною, — поліція обов’язково приїде.

Том зараз лише за півметра від мене — він стоїть з одного боку дверей, я — з іншого.

— Я бачила тебе, — нарешті кажу я й відчуваю ейфорію, коли промовляю ці слова вголос — миттєве, але безпомилкове відчуття. — Ти вважаєш, що я нічого не пам’ятаю. Але ти помиляєшся. Я бачила тебе. Після того, як ти мене вдарив і залишив там, у тунелі…

Він починає сміятися, але зараз я все бачу — дивно, як я раніше цього не помічала? У його очах паніка. Він крадькома дивиться на Анну, але вона відводить погляд.

— Ти про що?

— У підземному переході. В день зникнення Меґан…

— Що за дурниці! — відмахується він від мене. — Я тебе не бив. Ти сама впала. — Він хапає Анну за руку, тягне до себе. — Люба, ти через це засмутилася? Не слухай її, вона несе казна-що! Я її не бив. Я ніколи її й пальцем не торкнувся. Ніколи. — Він обіймає Анну за плечі, тягне ще ближче до себе. — Облиш. Я ж тобі розповідав, що вона за людина. Коли випиває, то не розуміє, що відбувається, багато вигадує…

— Ви сіли в автівку разом. Я бачила. — Він усе ще посміхається, але вже не так переконливо. Не знаю, чи не гра то моєї уяви, але мені здається, що він трохи зблід. Трохи послабляє обійми, знову відпускаючи Анну. Вона сідає за стіл, спиною до чоловіка, її дочка невдоволена й намагається вислизнути з матусиних колін.

Том втирає рукою рота й спирається на кухонний стіл, схрещує руки на грудях.

— З ким же я сідав в автівку, якщо ти бачила?

— З Меґан.

— Ось воно як! — Він знову хихикає — голосно, вимушено. — Під час нашої останньої розмови ти запевняла, немов бачила, як я сідаю в автівку з Анною. Тепер із Меґан, я не помиляюся? Хто буде наступного тижня? Принцеса Діана?

Анна підводить на мене погляд — у ньому сумнів і надія.