Розділ «Мeґан»

Четвер, 20 червня 2013 року

Я сиджу на дивані в його вітальні зі склянкою вина в руці. Будинок досі нагадує смітник. Невже він завжди живе ось так? Як підліток? І я пригадую, що він втратив родину, коли був ще підлітком, тож, мабуть, таким і залишився. Мені шкода його. Він повертається з кухні, сідає поруч, затишно поряд. Якби я могла, приходила б сюди щодня, лише на годину-дві. Сиділа б тут, пила вино, відчувала дотик його руки.

Проте не можу. На те є причина, і він воліє її дізнатися.

— Гаразд, Меґан? — промовляє він. — Зараз ви готові? Закінчити історію, яку вже розпочали розповідати?

Я трохи прихиляюся до нього, до його теплого тіла. Він дозволяє. Заплющую очі, і невдовзі знову опиняюся там, у тій ванній кімнаті. Дивно, оскільки я надто довго намагалася не думати про це, про ті дні, ті ночі, але зараз мені достатньо заплющити очі — і майже миттєво, ніби засинаєш й відразу ж провалюєшся в сон.

Темно та холодно. Я більше не у ванні.

— Не знаю, що саме сталося. Пам’ятаю, як прокинулася, пам’ятаю, що одразу відчула: щось негаразд, і наступної миті розуміла, що Мак уже вдома. Він кликав мене. Я чула, як він на першому поверсі голосно вигукує моє ім’я, але мені несила ворухнутися. Я сиділа на підлозі у ванній кімнаті, тримала її на руках. Барабанив дощ, скрипіли балки на даху. Було так холодно. Мак піднявся нагору, продовжуючи кликати мене. Дійшов до дверей, увімкнув світло. — Я і зараз це відчуваю: світло опалило сітківку очей, усе стало різким, білим, жахаючим.

— Пам’ятаю, я накричала на нього, щоб вимкнув світло. Я не хотіла бачити, не хотіла дивитися на неї. Не знаю… не знаю, що стало потім. Він кричав на мене, волав прямо в обличчя. Я віддала її йому й побігла. Помчала з будинку в дощ, потім побігла на пляж. А далі не пам’ятаю. Минуло багато часу, коли він прийшов по мене. Дощ усе ще лив. Здається, я ховалася в дюнах. Розмірковувала над тим, щоб увійти у воду, але злякалася. Нарешті він прийшов по мене. Забрав мене додому.

— Уранці ми її поховали. Я загорнула її в простирадло, Мак вирив могилу. Ми поховали її на краю маєтку, поряд з покинутою залізничною колією. Ми поклали зверху каміння, щоб якось позначити могилку. Ми не розмовляли про це, ми взагалі не розмовляли, навіть одне на одного не дивилися. Того вечора Мак пішов. Сказав, що в нього зустріч. Я подумала, що, можливо, він пішов повідомити поліцію. Я не знала, що робити. Просто чекала на нього, на будь-кого. Він так і не повернувся. Ніколи.

Я сиджу в теплій вітальні Камаля, торкаюся його теплого тіла, проте вся тремчу.

- І досі це відчуваю, — зізнаюся я. — Ту ніч, досі її відчуваю. Саме цього я жахаюся, саме через це не можу спати: через відчуття самотності в тому будинку. Я надто налякана — надто перелякана, не можу заснути. Просто блукала темними кімнатами та чула її плач, відчувала запах її шкіри. Бачила речі. Прокидалася вночі із впевненістю, що тут хтось є — щось є — у цьому будинку поряд зі мною. Мені здавалося, я божеволіла. Здавалося, що помру. Міркувала над тим, щоб залишитися там, а одного дня мене знайдуть. Принаймні таким чином я не залишу її напризволяще.

Я соплю, нахиляюся, щоб узяти з коробки на столі паперову серветку «Клінекс». Рука Камаля зісковзує вздовж моєї спини на сідниці, там і залишається.

— Однак врешті-решт у мене не вистачило мужності залишитися. Гадаю, днів десять я чекала, потім не стало чого їсти — ані бляшанки бобів, нічого. Я зібрала речі та поїхала.

— Ви ще коли-небудь бачили Мака?

— Ні, ніколи. Востаннє ми бачилися тієї ночі. Він не поцілував мене, як слід не попрощався. Просто повідомив, що вийде ненадовго. — Я знизую плечима. — Ось і все.

— А ви самі намагалися до нього дістатися?

Хитаю головою.

— Ні. Спершу була надто налякана. Не знала, що він зробить, якщо я його знайду. Не знала, де він — у нього навіть мобільного телефону не було. Я втратила зв’язок з тими, хто його знав. Друзі його — бродяги: гіпі, мандрівники. Кілька місяців тому, коли ми заговорили про нього, я пошукала його в Інтернеті. Але не знайшла. Дивно…

— Невже?