Розділ двадцять другий Поєдинок

Поєдинок

Я навчилася ловити посохом рибу!

Так рибалити було значно цікавіше, ніж вудкою. Якби мене попросили когось навчити, я, мабуть, марно добирала б слова, розмахувала руками й нервувалася, як Гарольд, бо учень такий тупий. Отак підводиш… Відчуваєш — риба? Не відчуваєш? Але це ж дуже просто! Опускаєш у воду уявну петлю, хап — за зябра… Що, не зрозуміло, як це — «хап»? То спробуй!

Думки про Гарольда і взагалі про Королівство уже не були такими болісними. Мені приємно було пригадати, як ми разом билися й відпочивали. Як ми базікали, погойдуючись поряд у сідлах… І часом бракувало навіть хвилинки, щоб перекинутись словечком, бо треба збивати сосунів-розвідників…

І як Гарольд сказав: «Ліночко, ти справжній друг». Тоді мені було приємно, та я не надавала його словам особливого значення.

А зараз усе частіше думала: що він мав на увазі?

Принц і Ельвіра добровільно підрядилися куховарити. І принц, між іншим, був у цьому вельми корисним — він умів те, за що я ніколи б не взялася. Наприклад, білував кролячі тушки. А я навіть дивитися на це не могла.

Ельвіра почувалася ліпше — відтоді як ми припинили їсти гриби та ягоди, її шлунок явно зміцнів. Я крокувала бадьоро, хоча й накульгувала: нога все ще погано розгиналася й трохи боліла. Я намагалася не звертати на неї уваги: наберуся досвіду і зрощу кістки трохи краще. А може, саме минеться.

Місця, якими ми тепер ішли, виявилися не такими щедрими на чудовиськ. Якось я прикінчила гігантську подвійну змію, неприємно схожу на набиті піском колготки, а згодом трапилося якесь опудало на тонесеньких ніжках, з круглим волохатим черевцем і величезним ротом. Опудало досі не було знайоме з бойовими магами і страшенно здивувалося, коли я засадила йому блискавку просто в роззявлену пащеку. Засмерділо смаленим; опудало кинулося тікати, я вдарила вслід, але промахнулася…

Ми йшли схилом гори до моря. Щовечора я сподівалася, що ще кілька днів — і ми відчуємо його запах, прислухаємось до шуму, вийдемо нарешті на берег. Проте дні минали, і я захвилювалася. А якщо туманна бабища і тут нас піймала? Вночі снилися жахи: ніби ми, описавши коло, знову виходимо до зруйнованого замку. Я прокидалася, переводила подих, засинала — і все повторювалося спочатку…

— Ліно, ми правильно йдемо? Ти правильно вибрала напрямок?

— Так, — відповідала я, твердо дивлячись в очі принцу й Ельвірі. — Просто з башти я недооцінила відстань.

— Але там дійсно море?

— Ну звичайно, — я починала нервувати. — Я вас обманюю, чи що?

Вони переглядалися й давали мені спокій. Тим часом замість чистого лісу з безліччю зелених полян, струмків, річечок і маленьких озерець з’явився ялинник — густий, темний, непривітний.

— Ліно, де ж море?

— Ми йдемо на південний захід. Я стежу.

Насправді я була вже впевнена, що туманна бабища грається з нами, як котеня з пряжею. Я не знала, як сказати про це принцові й Ельвірі. Утім, незабаром з’ясувалося, що нічого й не треба пояснювати.

Дивний вітер промайнув лісом — вологий, із запахом мокрої землі та глини. Дивний шум приєднувався до звичного шелестіння ялинок — наче біля вуха шуміла величезна мушля. Попереду посвітлішало… Ми майже побігли. Як же заважала моя кульгава нога!