Розділ двадцять другий Поєдинок

— Ліно! — принц підвищив голос. — Ти сама не розумієш, що кажеш! Ти витримала такий бій, що про нього б пісні складати… І складатимуть! Співатимуть про твою перемогу над королевою туману! Тебе очікує слава, тебе очікує…

— Запхай свою славу… знаєш куди? Я додому хочу!

Похитуючись, я встала. Річка круто повертала, у її коліні лежав піщаний пляжик — чистий і світлий. Береги заросли травою. Навколо камінців вирували водокрути. Скинулася велика рибина. Гарне місце.

— Де мій посох?

— Ось. Візьми…

Я вирвала свою зброю з рук принца і, не глянувши на них, попрямувала геть.

День я згаяла, валяючись на гарячому піску голяка на дальньому березі, захищена від чужих поглядів двома великими валунами. Забачивши моє тіло, вкрите синцями, з грубим шрамом на місці перелому і випнутими ребрами, вжахнувся б будь-який дільничний лікар.

Коли сонце піднялося зовсім високо, я переповзла в тінь і проспала кілька годин. Мені нічого не снилося.

Літали над водою бабки.

Я знала, що до моря рукою подати. Завтра ми вийдемо на берег. І можливо, вже завтра Ельвіра і принц зможуть, нарешті, заснувати своє Королівство.

Хоча тепер мені в це не дуже вірилося.

Світло ліхтаря, що падало з прочинених дверей, у моїй пам’яті все блідло й блідло. Ото було б чудово, якби, зупинившись на порозі свого світу, я гордо повернула б назад! І сказала б принцові й Ельвірі… Та де там — кинула б в обличчя туманній бабищі, яка вирішила наприкінці з мене покепкувати… Сказала б твердо і з гідністю: «Ні, я відмовляюся повертатися додому, поки мій обов’язок тут не виконано».

І бабища змилася б осоромлена. І принц з Ельвірою потупили б очі.

…Невже це могла бути ілюзія? Пастка? Невже я не впізнала б рідний будинок, під’їзд, таку знайому лавку, на якій ми з Обероном сиділи поряд?

Не має значення.

Проклята бабища все-таки вкрала мою перемогу, залишивши замість гордості розчарування й сором.