Розділ «9»

Після тієї пам’ятної розмови Тарас став частіше бувати серед козаків. Не те що йому було нудно серед своїх, просто козаки для нього були чимось незвичайним, до того незнайомим, але все ж якимись свійськими. Спочатку ротмістр Роговський хотів було заборонити своєму підлеглому навідуватися до «грицьків», але після деяких роздумів передумав: як-не-як, козаки Олевченка все ж були їхніми союзниками, їх особисто запросив король Сигізмунд III, з ними ще доведеться пліч-о-пліч воювати; отож невідомо, як складеться ситуація згодом.

А Тарас Сопоха вправно виконував свої обов’язки «за старшого куди пошлють», тим більше, що вони не були обтяжливими. Тим часом з Риги прибули гармати, за якими ще в жовтні відправили невеликий загін під орудою Андрія Казановського. Правда, король хотів, щоб ті привезли в Смоленськ відомого майстра, але виявилося, що того вбили-таки в Ризі, і щоб не повертатися з порожніми руками, Казановський прихопив з собою всі гармати, що припадали пилюкою у майстерні покійного.

У той день, коли королівські війська поповнилися гарматами, у Смоленськ прибуло ще одне підкріплення. Його поява стала приємною несподіванкою для багатьох: і для його величності (серед прибулих був його син Владислав), і для його милості (син Ян і зять Данилович), і навіть для Тараса. Останній запримітив кремезну фігуру Михайла Хмельницького і його сина Богдана. Сопоха не знав, чи менший Хмельницький взагалі його пам’ятає, але все ж присутність тут, серед засніжених лісів Московії, знайомої людини якось зігрівала.

Тим часом події розгорталися за якимось дивним планом. Гетьману Богдану Олевченку набридло стовбичити під фортецею і не брати її, коли можна було це зробити майже одразу (а самим починати штурм козаки не хотіли, адже все ж таки визнавали зверхність польського короля), тому, залишивши під фортецею третину піхоти, одного погожого зимового дня знялися з місця і зникли так само несподівано, як і з’явилися. На запитання короля Сигізмунда, що ж, власне, відбувається, полковник Андрій Наливайко, котрого Олевченко залишив замість себе старшим, повідомив, що гетьман відправився оглядати подаровані його величністю сіверські землі. Взагалі-то король вже навіть забув про свій «подарунок», що його обіцяв козакам за участь у московській війні, але вирішив ніяк не реагувати на цю витівку (тим більше, що допомоги від запорожців поки що не вимагалося).

Яким же було здивування Сигізмунда Вази (і не тільки його одного), коли десь у березні козаки повернулися й урочисто повідомили йому, що їм вдалося захопити місто Стародуб. На здивовані очі короля Богдан Олевченко виставив перед собою миршавого чоловічка, що, як виявилося, був ніким іншим, як воєводою Стародуба.

У свою чергу гетьман поцікавився у короля:

— Стоїмо, ваша величносте? І що вистоїмо?

Після цієї розмови Сигізмунд III наказав посилити обстріл фортеці, але наказу на штурм не віддавав. Король хотів, щоб повернення Смоленська було лише його заслугою, щоб до цієї події ніхто не міг приписати козаків. Поки що без них Сигізмунд нічого вдіяти не міг, а залучати їх не хотів. Отож облога тривала.

Нічого не змінилося навіть тоді, коли, відпочивши, козаки знову знялися з насидженого місця. Куди — не сказали нікому. Цього разу Смоленськ покинули й нові знайомі Тараса. І саме того дня юнак випадково зустрів своїх ровесників, що вільно гуляли берегом Дніпра. Тарас саме повертався з повними відрами води, як на вузькій стежці завилися Богдан Хмельницький, Ян Жолкевський та королевич Владислав. З останнім Тарас ніколи не зустрічався, але неодноразово бачив здалека.

— О, а я тебе пам’ятаю! — вигукнув Богдан. — Це на твою честь назвали село?

Ян Жолкевський засміявся від такого дотепу Богдана. Сопоха розгубився: він не чекав такої зустрічі.

— Чого насупився! — поклав йому руку на плече Хмельницький. — Бач, нам із Яном неабияк приємно тебе тут зустріти. Ти знаєш, хто це з нами?

Богдан показав на Владислава. Тарас лише спромігся кивнути головою. Він ніколи не говорив із королівськими особами, тому почувався не у своїй тарілці.

— Правильно, це майбутній король Московії, — продовжував Богдан. — І ми посадимо його на московський трон!

Сам Владислав не дуже добре володів мовою, котрою спілкувалися його товариші, але розуміти розумів. Він обережно, стараючись правильно вимовляти слова, запитав Тараса:

— Ти тут давно?

— З першого дня, — гордо відповів той.

Це одразу підняло його престиж.

— У битвах бував?