Розділ «9»

— Ні. Його величність, ваш батько, заборонив штурмувати фортецю.

— Це мудре рішення! — гордо сказав польською Владислав, але Тарас його зрозумів. — Як ти гадаєш?

— Король знає більше, ніж мені належить знати, — скромно відповів Тарас.

Він бачив, що це сподобалося королевичу.

— Нічого, — заспокоїв Богдан. — Ще встигнеш навоюватися.

— Ідемо! До заходу сонця маємо повернутися на вечерю до гетьмана, — закінчив розмову Владислав.

— Ну, бувай, старий знайомий! — попрощався Богдан Хмельницький. — Може, й зустрінемось колись.

Як виявилося, зустрітися довелося не колись. Тарас не встиг відійти і п’ятдесяти кроків, як почув позаду себе крики. Він поставив відра на землю і заспішив назад. Густі кущі ховали берег Дніпра, але водночас і дозволили йому підійти непоміченим. Правда, він зовсім не сподівався побачити те, що відкрилося його зору. Біля самої води трьох його недавніх співрозмовників оточили п’ятеро стрільців. Те, що це стрільці, Тарас Сопоха зрозумів із малинових, зашмольганих каптанів і шапок із хутряним околишем. Кожен стрілець мав лише бердиш, але жодної пищалі. Це була одна з розвідувальних груп, яких воєвода Михайло Шеїн постійно відправляв із фортеці. Їм давали різні завдання: то розвідати розташування поляків, то просто принести з такого близького і водночас недоступного Дніпра води. З яким завданням з’явилися ці стрільці, Тарас не розібрався. Зустрівшись один на один із супротивниками, що переважали його вп’ятеро, Тарас Сопоха, тим не менше, не розгубився. Він одразу ж зняв із-за спини аркебузу і, лише на мить прицілившись, натиснув на курок. Пролунав постріл, і крайній стрілець, мішком звалився у воду.

Лише тепер його запримітили. Хоч поява гайдука й була для стрільців повною несподіванкою, все ж перевага була за нападниками. То вони не могли зрозуміти, звідки тут озброєний поляк. А Тарас вчасно згадав про засунуту за пояс пістолю, подаровану Охрімом Іскрою.

Наступний постріл не був таким несподіваним, як попередній, але також досяг цілі. Хоч стрільців залишилося лише троє, перевага все ж була за ними, адже й пістоль, і аркебуза допомогти вже не могли — їх ще треба зарядити. Тоді Тарас схопив аркебузу за дуло і без страху кинувся на стрільців.

Звичайно, у нього не було жодних шансів впоратися з трьома бородатими літніми стрільцями, якби не скористався розгубленістю останніх королевич Владислав. Він вихопив з-за пояса прикрашений коштовностями кинджал і штриконув його по саме руків’я у черево найближчого московита. Одночасно з цим Тарас оглушив іншого стрільця прикладом аркебузи.

Залишившись один, останній стрілець відкинув свій бердиш вбік, при цьому поранивши в плече Богдана Хмельницького, і пустився навтьоки. Лише після цього Тарас важко опустив аркебузу. Хоча весь бій тривав не довше хвилини, лише тепер гайдук відчув, що неймовірно стомився. Хоч він уперше вбив людину (до того ж не одну), Сопоха якось байдуже подивився на нерухомі тіла й одразу переключився на Хмельницького, ліве плече якого забагрилося кров’ю. Чи глибокою була рана, нанесена бердишем стрільця, видно не було, але кількість крові викликала занепокоєння.

— Несемо його у табір! — розпорядився Владислав і, повернувшись до Тараса, сказав: — Ти врятував нас, і я не забуду цей твій вчинок. А зараз допоможи перенести його.

Недовго думаючи, Тарас зняв з себе жупан, простелив на землі. На нього обережно поклали пораненого Хмельницького, що вже втрачав свідомість. Владислав і Ян взялися спереду, а дужчий Тарас позаду і швидко, як могли, рушили до табору. На щастя, їх запримітили одразу. До них підбігли четверо гайдуків, відсторонили носіїв, узяли за краї Тарасового жупана і побігли до будинку, що його займав Михайло Хмельницький. Королевич із молодшим Жолкевським побігли за ними, залишивши Сопоху самого. Він же поправив за плечем аркебузу, підняв із землі пістолю, яку ненароком упустив, засунув її за пояс. Спочатку постояв у нерішучості, не знаючи, що робити далі, затим пошукав очима свої відра. Вони самотньо стояли там, де він їх і поставив. Зрозумівши, що пора повертатися до своїх основних обов’язків — «старшого куди пошлють», Тарас важко зітхнув і, піднявши важкі дерев’яні відра, попрямував з ними до свого загону.

На подив Тараса, його відсутності навіть і не помітили. Виявилося, що він не затримався довше звичайного. Лише Микита Сідельник подивився на нього і, не побачивши ні на Тарасові, ні деінде його жупана, відкликав убік і прямо запитав, що сталося.

— Пан ротмістр дуже не любить, коли гайдуки гублять будь-що зі свого обмундирування, — попередив Микита.

Тарас це чудово знав, йому не треба було й нагадувати про це. Не далі як місяць тому Максим Шкода із їхньої-таки десятки загубив свою чорну шапку, причому згадати де так і не зміг. Наказали Максима суворо: мало того, що він отримав кілька ляпасів від самого ротмістра, то ще змушений був отримати десять ударів канчуком по спині.

Зрештою, рука Микити теж не була легкою, про що могли «похвалитися» деякі його гайдуки, тому Тарас спокійно розповів про пригоду, яка сталася з ним щойно. Сідельник недовірливо вислухав Сопоху, прискіпливо подивився на нього і, коли той закінчив, запитав:

— І це все правда?

— Ти мені не віриш? — ображено мовив Тарас.