Розділ «20»

— Якщо нас не переможуть московити, то це зроблять комарі!

Самуїл Маскевич ляснув себе по щоці. Між пальцями з’явилася пляма крові.

— Пся крев!

Гусар витер кров об траву. Тарас Сопоха підкинув у вогнище сирих гілок, від чого повалив густий їдкий дим. За інших обставин пани вказали б недбайливому джурі на неприпустимість подібного, але тепер, серед ночі, у лісі під Можайском, цей дим, що не давав дихати і виїдав очі, був чи не єдиним засобом врятуватися від комарів.

Тарасові ніколи не світила перспектива сидіти в товаристві таких людей, хоч навіть в якості підкидача хмизу, якби не Ян Жолкевський. Несподівано для себе джура Сопоха опинився серед друзів свого знатного ровесника: його кузена Лукаша, гусара Самуїла Маскевича, мальтійського рицаря Бартоломео Новодворського.

— Не розумію, панове, чому ми ось уже битий тиждень стирчимо під цим Богом забутим Можайськом! — запально говорив Маскевич. — Та з нашими гусарами й мудрістю пана гетьмана ми будемо в Крим-граді[44] за три дні!

Присутні, неначе за командою, подивилися на Яна.

— Панове, не дивіться на мене так, неначе від мене залежить, скільки ще часу ми годуватимемо московських комарів, — відповів молодший Жолкевський. — Так, мені також не подобається, що доводиться сидіти не у затишних оселях десь у Москві, а тут, серед лісу. Але я, як і ви, — слуга свого батька, тому разом з вами прокопчуюся місцевим димом...

Рицар Новодворський махнув рукою.

— Пусте, панове! Не про те ви говорите, — сказав він. — Нехай пан Ян не сприйме мої слова за ознаку підлабузництва, але з паном гетьманом ми не пропадемо. Все, що пан гетьман задумав чи просто попереджав, виконувалося.

— Ви маєте на увазі вашу атаку на смоленську фортецю? — поцікавився Маскевич.

— І це також! За своє життя я надивився на багатьох полководців і прошу повірити, нікого з них не можу поставити поруч пана гетьмана. А серед них був і магістр Алофі де Віньякур[45].

— До слова, пане кавалер! Чи не розповісте ви шановному панству про свої пригоди? — поцікавився Самуїл Маскевич. — Гадаю, нашим юним товаришам буде цікаво почути про ваші походеньки. Та й час вб’ємо. А там дивись, пан гетьман віддасть наказ наступати.

— Ви дійсно хочете це почути? — засумнівався Новодворський.

— Так! Звичайно! — в один голос відповіли обидва кузени Жолкевські.

Тарас Сопоха, звичайно, промовчав, але також кивнув головою.

Бартоломео Новодворський надпив з пляшки трохи вина, акуратно закрив її дерев’яним чопом і обережно поклав біля себе на землю.

— Тоді слухайте! — почав він. — Я значно старший за вас, але й дещо молодший від пана гетьмана. Гадаю, пам’ять пана гетьмана ще не підводить, і він пам’ятає завзятого дуелянта Бартоломео Новодворського. При дворі короля Стефана Баторія ніхто не смів стати мені на дорозі чи (не доведи Господи!) образити словом або вчинком. Виклик на дуель — і в кращому разі ганьба, після якої лише одна дорога — стрілятися самому. Так, смію зізнатися, що всі ми у молодості грішили чимось. Я, приміром, жив дуелями і страждав, якщо їх довго не було. Його королівська величність поблажливо ставилася до мого захоплення. Так тривало досить довго, але під час Лівонської війни мені довелося викликати на дуель одного бундючного шляхтича, який посмів насміхатися з мене. Звичайно, цього я пробачити не міг. Дуель відбулася під Псковом, куди король Баторій прибув разом з усім двором. Там, між іншим, був і пан гетьман. Правда, тоді він ще не був гетьманом, лише командував ескадроном кавалерії. Результатом дуелі стало поранення негідника, від чого він невдовзі помер. Я ж не знав, що моїм візаві виявився посланець тодішнього короля Швеції Юхана III, з котрим наш король виступив проти Московії! Тоді справа заледве не закінчилася для мене плачевно. Шведи вимагали моєї негайної видачі або привселюдної страти, інакше загрожували розірвати військовий союз.

— Непростий вибір постав перед королем! — відзначив Самуїл Маскевич, знищуючи чергового комара.