Розділ «20»

Побачивши таке, Тарас Сопоха знову підкинув хмиз у вогонь, зауваживши при цьому, що наступну порцію гілок доведеться збирати, а пропускати цікаву оповідь не хотілося.

— Ще б пак! — підтвердив Новодворський. — Можете уявити собі короля! Тоді вихід з ситуації, що склалася, запропонував пан гетьман.

— Батько? — здивувався Ян.

— Саме так! Він запропонував мене все ж заарештувати. Як-не-як, шведи не відходили від короля і просто не залишали йому вибору. Правда, пан Жолкевський тут же висловив загальну думку, що було б добре, якби цей негідник (тобто я!) просто зник. Двічі мені нагадувати не потрібно було. Найближчої ночі я покинув будинок, у який мене помістили, і покинув табір. Невдовзі я так само покинув і Річ Посполиту. Разом з французами-найманцями я спочатку опинився у Франції. Оскільки нічого, окрім як воювати, я не вмів, тому з тими ж таки найманцями став служити у війську Генріха IV[46].

— Це той, що недавно помер? — похвалився своєю обізнаністю Лукаш Жолкевський.

— Саме так. А потім мене доля закинула на Мальту, де я й став рицарем Ордену.

— А там? — запитав Ян.

— А там воював із маврами, потім штурмували важливу фортецю османів Тріполі.

— Взяли? — поцікавився Маскевич.

— Аякже! Звичайно, взяли. А коли тяга додому стала непереборна, повернувся сюди. А тут і похід на Московію. Хоч мені вже шістдесят років підходить, залишилися деякі незавершені справи.

— Які саме?

— Тоді, тридцять років тому, мені не дали перемогти тодішнього царя Івана Тирана[47]. Доведеться це зробити з його наступником.

Тут Бартоломео Новодворський невчасно для слухачів нагадав, що він серед них найстарший і за віком, і за званням, досить-таки безцеремонно розігнав усіх спати, а кузенів взагалі відправив до Можайська, де їх, певне, не дочекався пан польний гетьман і вже ліг спати.

Мальтійський рицар помилявся, стверджуючи, що Станіслав Жолкевський вже спить. Він, щоправда, ліг спати досить рано, пославшись на втому, але майже одразу був піднятий з ліжка слугою, котрий повідомив йому про прибуття з Москви «якогось дяка».

Наказавши слузі провести нічного гостя в будинок, Станіслав Жолкевський неспішно одягнувся, вмився, щоб остаточно зігнати з себе втому, гребінцем пригладив борідку і лише тоді увійшов ув освітлену численними свічками кімнату. При його появі з лави піднявся літній чоловік у чорній рясі і з гострою «цапиною» борідкою. Польний гетьман не встиг опам’ятатися, як прибулий впав перед ним на коліна і низько схилив голову.

Жолкевський скривився. Він не звик до такого прийому, більше того, навіть слугам забороняв падати перед ним ницьма, лише дозволялося схиляти голову.

— Підведіться! — суворо наказав він.

Прибулий знехотя став на ноги.

— Достойні бояри, що прислали мене до високого пана, наказали мені чолом бити, — неприємним тонким голосом відповів дяк, від чого в гетьмана закралася думка, чи не скопець перед ним?

— Хто ви?