Розділ «IV У далекі краї»

У далекі краї

Ох, і славно скупатися в теплій водиці на світанку, коли річка стоїть нерухомо, наче скляна, і все навколо затягнуте білястою туманною завісою, за якою предмети тільки вгадуються і здаються незвичними, таємничими, як уві сні. Риба сплесне – русалка ввижається. Усе в неї як у справжньої жінки, але тільки до пояса, а нижче – риб’ячий хвіст у лусці. Як же тоді її це саме?

– Гей, Твердозубе, – гукнув Захар товариша, – як там у русалок влаштовано? Ну, що в них поміж ніг, якщо ніг у них немає?

Він устиг зайти в річку по коліна, тоді як Твердозубу було вже по груди. Їхні засмаглі тіла майже не відбивалися в тьмяній річці. Одяг, зброю і обладунки вони залишили на піску під рокитовим кущем. Усю ніч Твердозуб і Захар провели на чатах, і тепер їм треба було їхати верхи весь день, ось вони й вирішили освіжитися перед далекою дорогою. Сотник Єрмолай не дозволяв спати в сідлі. Помітить, що задрімав, і звалить на землю ударом здоровенного кулака, важкого, наче молот. «Князя Данила охороняємо, – не втомлювався повторювати він. – Спати впівока, їсти мало, вуха нащулені!»

Був лише другий день подорожі, а Твердозуб уже відчував утому, тому настрій його був не такий безхмарний, як ранок.

– Ти сома злови, – порадив він, – і довідайся в нього, що там і як.

Не чекаючи відповіді, він шумно пірнув у воду і довго не з’являвся на поверхні, пускаючи бульбашки. Хвилі розходилися колами.

– Сам ти сом, – сказав Захар, коли Твердозуб виринув і поплив на середину, вправно розсікаючи воду наввимашки.

Довго вони плескалися й пустували, намагаючись занурити один одного якомога глибше, плювалися водою, регочучи й радіючи перловим бризкам, як діти малі. Голоси їхні розносилися далеко в ранковій тиші, і, немов розбурхане ними, виглянуло сонце. Туман умить розсіявся, перетворившись на легкий серпанок, який відносив вітер. Стомившись від боротьби та плавання, Захар хотів знову почати розмову про русалок, що його непокоїли, але з його горла вирвалося тільки уривчасте:

– Е! Е!

– Що «е»? – нашорошився Твердозуб, припинивши промивати масне волосся й бороду.

– Одежа наша! Зброя!..

Не доказавши, Захар кинувся до піщаного плеса, де вони залишили речі. Глянувши туди, Твердозуб вилаявся і поплив слідом, вигукуючи:

– Ану, поклади! Стій, тобі кажу! Уб’ю! Уб’ю, гнидо!

Погрози його були звернені до бородатого мужика в нефарбованій домотканій сорочці, таких же сірих штанях і постолах. Злодійкувато озираючись, той збирав на піску все, що потрапляло під руки: Захарову кольчугу, Твердозубів шолом, чоботи, меч у піхвах на широкому поясі з мідними бляхами.

– Не чіпай! – заволав Захар, який досяг мілини першим.

Плисти тут було неможливо, бігти теж не вдавалося, тому, здіймаючи пінисту воду, дружинник міг лише незграбно брести, високо підкидаючи ноги.

– Мені треба, – сказав мужик і, притискаючи здобич до грудей, став підійматися на укіс.

Пісок осипáвся під його ногами, речі падали з рук. Боязко озираючись на Захара, який уже біг мілководдям, він насунув шолом на голову, перекинув важку кольчужну сорочку через плече і поліз далі.