Розділ «IV У далекі краї»

Твердозуб, прислухаючись до їхньої розмови, діловито взувався, притупував підкованими каблуками, виблискував сталевими набійками на гострих носах чобіт.

– Ні, ти чув? – звернувся до нього Захар. – У дружину він хоче.

Його аж затрясло від обурення. Що голого дружинника аж ніяк не прикрашає.

– Штани одягни, – порадив Твердозуб. – А я зараз у чоботях своїх потанцюю на злодюзі, поки ребра в нього не тріснуть. Усі пальці йому переламаю, щоб іншим разом на чуже не зазіхав.

– Стривай, – зупинив його Захар, одягаючись. – Ще встигнемо побити. Спершу до сотника треба. Нехай його допитає.

– Та що його допитувати? – уперся Твердозуб. – І так усе зрозуміло.

– А ось не зрозуміло. Адже він до капшука мого не торкнувся, а меч і шолом схопив. І кольчугу. З ким воювати зібрався?

– З ординцями, – подав голос мужик. – Гордій я, руська людина. Вони дружину мою, дочок… Задери на мені сорочку, там від стріл тартарських відмітини.

Дружинники переглянулися, не знаючи, як бути. Обидва відчули, що Гордій каже правду.

– Гаразд, повели до Єрмолая, – вирішив Твердозуб, злість якого зникла, як ранковий туман. – Нехай старший розбирається. Наше діло маленьке. Зловили волоцюгу.

– Ловив я, – заявив Захар і схилився над бранцем, допомагаючи йому підвестися. – Тут недалечко. Дійдеш?

– Нести не доведеться, не бійся, – буркнув Гордій.

– Тоді йди.

Захар легенько підштовхнув його в спину.

– Розв’язав би. – Гордій хитнув зв’язаними руками.

– Може, тебе і відпустити? – посміхнувся Твердозуб.

– А що, відпустіть. Я до вас більше не поткнуся. В іншому місці щастя пошукаю.

– От же злодійська душа! – захоплено мовив Захар. – Хоч би посоромився.

Гордій насупився:

– Мені соромитися нічого. Я битися з тартарвою бажаю. А чим? Хроном сушеним?