Розділ «IV У далекі краї»

– Чого галасують, Лешку? – запитав Данило, відкинувши абияк обгризену качину ногу.

– Про те мені невідомо, князю, – відповів двірський, кланяючись.

Він умів блискавично накривати стіл, збивати подушки, прати одяг, але в іншому був дурний і непотрібний. Облизавши пальці, винизані перснями, Данило встав і вийшов із шатра на сонце. Краєвиди, що розгорталися з вершини пагорба, були настільки звичними, що князь їх просто не помічав. Його погляд упав на натовп дружинників, у якому миготіли по черзі біла хустка, вигоріла попівська ряса й сіра сорочка з темними плямами на плечах і грудях.

– Кров? – запитав він сотника Єрмолая, який безшумно, як тінь, пішов за ним від вхідних дверей.

– Зараз пошлю дізнатися, князю.

– Не треба. Скажи, нехай ведуть цих трьох сюди.

Діонісій, приклавши долоні до рота, віддав наказ. Дружинники, знизивши голоси до невиразного гомону, повели полонених до намету. Першою пропустили жінку в білій хустці й синьому сарафані з надірваним рукавом. За нею пішов чоловік у рясі, очі якого здалися Данилові дуже розумними й переляканими. Останнім виштовхнули на відкритий простір того, кому дісталося більше за інших. Лоб у нього був розсічений, набряк і посинів, на губах запеклася кров. Бранець зиркнув на князя спідлоба й потупився. Руки в нього були зв’язані за спиною, одна онуча розмоталася і волочилася по траві, наражаючись потрапити під личак. Поруч із бранцями впали їхні торби. Скарбу в них було небагато.

– Хто такі? – запитав Данило, вдивляючись в незнайомі обличчя.

Дізнавшись, що бачить перед собою біженців, вислухав їхні короткі історії та звернувся до дружинників, що півколом вишикувалися за їхніми спинами:

– Що вони скоїли? У чому їхня провина?

Уперед вийшли Захар і Твердозуб, стали розповідати, розмахуючи руками і перебиваючи один одного:

– Отож, ми купаємося, і тут я глянь…

– Збирає, гнида, добро наше, як своє…

– Стій, кричу, гірше буде…

– Я поки до берега добрався, його вже й слід прохолов…

– Бігав-бігав: нікого. Ну, думаю, упустив злодія. Тут лапа ялинова хитнулася. Ага, попався!

І Захар, не шкодуючи барв, став розписувати, як бився з Гордієм, але усвідомив раптом, що просто бив неозброєну, покірну людину, і, збентежившись, замовк.

– А ці двоє? – Данило показав очима на понурих Никодима і Степаниду.

– Вони прийшли за злодія заступатися, – пояснив статечний ратник Вислоус. – А може, і відбити його хотіли, хто їх знає.

– Відбити? – скрикнув Никодим, сміючись уривчастим, геть невеселим сміхом. – Теж знайшли воїнів – писаря та бабу дурну…