Розділ «IV У далекі краї»

Але Данило, мабуть, розмірковував інакше. Чимось припав до душі йому цей писар із гострим язиком. Навіть бровою не повів, коли Никодим став розпитувати, куди їде Данило та навіщо. Відповів. І несподівано вирішив:

– Зі мною поїдеш, якщо хочеш. Дорогою розкажеш, що знаєш. А я до зустрічі з ханом підготуюся. Писати, кажеш, умієш? Це вміння твоє теж згодиться. Що написано, те вже не забудеться. Та й іншим наука буде.

– Дякую за довіру, великий княже! – вигукнув Никодим, кланяючись. – Я так про діяння твої напишу, що нащадки твої тебе навіки запам’ятають. І про відвагу твою, і про мудрість, і про милосердя…

– Не такий уже я й милосердний, писарю, – попередив Данило, якому знову почулися лестощі в цих словах.

– Як же не милосердний, якщо Гордія помилував.

– А я хіба помилував?

– А хіба ні? – Никодим удав, що здивувався.

Аби норов князя Данила був трохи крутіший, наклав би нахаба головою. Але батько навчив його гнів стримувати, як лютого пса на ланцюгу, не давати йому волю, не продумавши добре свої дії. І, пускаючи думку поперед гніву, Данило часто бачив, що чинив правильно. Ось і зараз, поглядаючи на похмурого Гордія, він зрозумів, що страта цього мужика нічого не вирішить, а прощення буде сприйняте як вища справедливість. Навіть ті дружинники, у яких Гордій спробував поцупити добро, уже давно охололи і, якби їхня воля, відпустили б невдалого крадія на всі чотири сторони, надававши йому на прощання духопелів.

«Роби те, чого чекає від тебе народ, і завжди будеш шанований», – казав покійний батько. Його досі пам’ятали й поважали в цих краях. Данилові не хотілося бути проклятим і забутим після смерті.

– Підійди ближче, волоцюго, – звелів він, поманивши Гордія пальцем.

Дружинники, почувши глузування в княжому голосі, зраділи, передчуваючи забаву. Смертей бачили вдосталь, вони ні для кого не були чимось новим. Суд був цікавіший за страту – він міг закінчитися і так і сяк. У страти кінець був відомий заздалегідь. Усі вмирали однаково, хіба що один втратить свідомість, а інший проситиме про помилування. А що чекає на мужика, який став перед великим князем? Цікаво, ох як цікаво!

– Діонісію, – гукнув Данило, не зводячи уважного погляду з Гордія, – подивися на нього і скажи, чи годиться він для служби ратної?

– Начебто сильний, – дійшов висновку сотник, подумавши. – Але ж на руку не чистий.

– Перший і останній раз узяв чуже. – Гордій упав на коліна, а голову підвів високо, наче стояв випростаний. – Самого совість заїдає, спасу немає. Украв, так. Нечистий поплутав. Думав, що цей гріх добрими ділами спокутую, а воно он як повернуло.

– Воювати підеш? – коротко спитав Данило.

– Та хоч голими руками, добрий пане. Нехай тільки розв’яжуть.

– Діонісію, знайдеться в обозі знаряддя для нового лицаря?

Дружинники засміялися з полегшенням. Ніхто, зокрема Захар і Твердозуб, не тримав зла на Гордія. Повісили б його на найближчій гілляці, будь на те воля князя, але без задоволення, для годиться. А раз випало людині щастя, то чому б не порадіти разом із нею?

– Спорядження-то знайдеться, – сказав сотник, почухавши потилицю, – та чи впорається смерд із мечем булатним? Гаразд, там побачимо. Адже ратниками не народжуються, ратниками стають.

– Ніколи не забуду! – заголосив Гордій, не вірячи у свій талан. – Служитиму вірою і правдою, люди добрі. А ти, князю Даниле, тепер один у мене господар, до самої могили!