Розділ «IV У далекі краї»

– Дивись, словами не розкидайся, – жартівливо пригрозив Діонісій, і всі знову засміялися, задоволені таким кінцем.

А князь Данило, добравши смаку, не забув і про жінку, підізвав її до себе, спитав, чи піде вона служницею.

– Та хоч кухаркою, хоч пралею, – заторохтіла проясніла Степанида. – Вас он скільки! Усіх нагодувати, обіпрати треба.

– І зігріти! – вигукнули з натовпу дружинників.

– І цицьку перед сном дати.

– А-га-га!

– У-гу-гу!

– Баб у похід не беремо! – поквапився нагадати Єрмолай, злякавшись, що Степанида порушить порядок у лавах його загону.

Але князь Данило й сам розумів, що в дружині їй не місце. Звелівши жінці виставити вказівний палець, він надів на нього перстень з мізинця і сказав:

– Іди в Холм, скажи двірні, що князь тебе прислав, покажи перстень княгині Анні Мстиславівні, нехай вона тебе служницею візьме.

Степанида не знала, як і дякувати, але Данило вже її не бачив і не чув. Ударивши Діонісія по спині, він сказав:

– Час у дорогу. Командуй вирушати.

– Спочатку дозволь сказати, – попросив сотник.

– Сьогодні всі від мене чогось хочуть, користуються моєю добротою… Ну, кажи. Слухаю тебе, сотнику.

– Поки не відійшли від міста, послав би за підмогою, князю. Хоча б тисячу взяв із собою. Того й гляди половці налетять або ще хтось. Малувато нас.

Гордість не дозволяла Данилові визнати, що такою була воля хана Батия: їхати до нього з малим загоном. Однієї умови князь уже не дотримав: не взяв із собою синів. Самочинно брати в похід ціле військо він не міг. У тих краях, де Орда панує, ні тисячна дружина не врятує, ні п’ятитисячна. Зімнуть, переб’ють, доберуться до Данила. Може, саме це й задумав Батий? Розправитися із непокірним князем тихо й швидко, як із курчам, що забрело в чужий город? Якщо й так, то Данило не збирався говорити про це своєму почту. Люди, які знають, що можуть невдовзі загинути, втрачають волю, стають лякливі й метушливі. Лише небагатьом дано зберегти голову холодною, а серце таким, що б’ється рівно і спокійно.

– Не в кількості річ, а в умінні, – сказав Данило. – Твоїх молодців буде достатньо, Діонісію. Велике військо значного піклування потребує та часу. А нам до зими повернутися потрібно, інакше в снігах загрузнемо.

Кивнувши на знак згоди, сотник пішов давати розпорядження. Не минуло й півгодини, як похід відновився.