Розділ «III Прощання князя Данила»

Прощання князя Данила

Літо добігало краю. Небо зробилося синім і високим, повітря очистилося до такої прозорості, що, здавалося, можна було роздивитися кожен листочок, кожну гілочку далеко на деревах. Удень сонечко справно нагрівало землю, а ночі стали досить прохолодні, навіть пара йшла з рота. І зірок на небі стало начебто більше. І місяць був такий близький, що хотілося простягнути руку і торкнутися його, – срібний, чіткий, гострий.

– Гарно, – промовив князь Данило, задерши голову біля відчиненого вікна, від чого його довге, злегка хвилясте волосся розсипалося по спині.

Був він голий, тому що тільки-но встав з ложа, на якому розкинулася теж гола, задихана дружина Анна. Йому було далеко за сорок, але ніхто не назвав би його старим – хіба що бороду прибило інеєм і тіло втратило колишню пружність. Анна була молодша на десять років, але рідко згадувала про різницю у віці.

– Зачини вікно, Даниле, – попросила вона, натягуючи на себе ковдру. – Дме.

Він немовби не почув її, продовжуючи милуватися зірками: трикутний торс, вузькі стегна, стрункі, хоча закороткі ноги. «Чому ж не милий він мені, як раніше?» – запитала себе Анна і не знайшла відповіді. Можливо, причиною того була неприязнь, яка з’явилася між Данилом і її батьком Мстиславом Удалим, князем Новгородським. Спочатку тесть любив зятя і навіть казав, що той дорожчий йому за рідного сина. Але бояри постійно нашіптували Мстиславу, ніби Данило замишляє проти нього недобре і надто часто буває при дворі короля Бели, який спить і бачить, як загарбати володіння Мстислава. Анна знала, що все це наклепи, проте переконати батька їй не вдалося. А коли він почав холонути до Данила, то і в її душі щось змінилося.

Він вічно перебував у роз’їздах, вона була то при надії, то народжувала. Молодшого, Іраклія, вже кілька років як поховали – не вберегли від чорної чуми, завезеної лівонськими послами, зате інші четверо синів – Лев, Роман, Мстислав і Шварно – були живі-здорові, як і сестри – Переяслава, Устинія і Софія. Усі діти, великі й малі, батька обожнювали, а з дідом Мстиславом знатися не надто вже й хотіли. Анна, звичайно, почувалася зневаженою. А там і інші образи призбиралися, одна до одної. Адже вони як снігова грудка: чим далі, тим важче. Потім втомлюєшся котити і кидаєш. Рано чи пізно.

– Даниле, я попросила вікно зачинити, – повторила Анна напруженим голосом. – Мене застудиш і сам захворієш. А завтра в далеку дорогу.

Він обернувся й пішов до ложа, звично не прикриваючи голизни. Волосся, зазвичай розчесане на прямий проділ, розтріпалося й падало на обличчя безладними пасмами.

– Ось візьму і не поїду, – буркнув він, лягаючи на спину поруч з Анною.

– Теж вигадав! – злякалася вона. – Батий-хан не пробачить.

– Не потребую його прощення, – відрізав Данило.

– А інші? – тихо запитала Анна. – Про них подумав? Адже спалять усе, розвалять, супостати прокляті. Хоч який мій батько сильний, але навіть йому довелося скоритися. Тартар цих тьма теменна, а нас? Жменька піску у воді.

Данило насупився. Він і сам розумів, що поодинці йому з Батиєм не впоратися. Поманив пальцем – потрібно на череві повзти, хвостом крутячи. Ось Александр Невський недавно ярлик на князювання отримав, тепер Батий його новими милостями обсипає, землями наділяє, ясак знижує. А Данило? Рік за роком відмовляється їхати в Орду, хоча йому давно подорожню виписано. І чого він цим домігся? Навіть вірна дружина за впертість картає, та й сини з тривогою дивляться: чи не надто круто бере батько? Чи не даремно опинається там, де інші давно поступилися? Чи не забракне сил, щоб протистояти Золотій Орді?

– Синів із собою не візьму, – пробурчав Данило, начебто визнаючи, що погарячкував, коли заявив, що не поїде до Батия на Ітиль-річку. – Удома залишаться. Нíчого їм серед ординців обтиратися. Нічого доброго там не навчаться.

Анна поцмокала язиком:

– Ой, Даниле, Даниле! Посол ханський зрозуміло сказав: із сім’єю. А ти спершу мене брати відмовився, тепер дітей.

– Не розумієш ти, Анно.

– Чого ж це я, цікаво знати, не розумію?