Розділ «XV Місто Лева»

Місто Лева

За останні роки Данило здобув ще кілька перемог над Куремсою, хоча жодна з них не стала розгромною, остаточною. Хитрий і обережний наставник Батия уникав прямих зіткнень, вважаючи за краще нишпорити вздовж кордонів князівства, здійснюючи швидкі набіги, що не приносили йому ні слави, ні скільки-небудь відчутної переваги.

«Кусає нишком, як пес боягузливий, – говорив Данило, дратуючись з кожним роком дедалі сильніше. – Схопити б його за загривок, щоб не викрутився!»

Цим планам не судилося здійснитися. Влітку 1259 року на місце Куремси був призначений лютий, рішучий і вельми войовничий Бурундай, який за шість місяців завдав значної шкоди об’єднаним військам Данила і Василька. Осадивши Волинь, поставив братам ультиматум: або вони переходять під його владу, або він продовжить каральний похід. Одночасно з цим посланці Бурундая підкупили двох галицьких воєвод, які поставили свої дружини під тартарські прапори.

Переговори відбулися в наметі Бурундая, де гостям навіть не було запропоновано сісти. Данило скипів, схопився за меч, але Василько обхопив його обома руками, умовляючи не гарячкувати.

– Так що, – запитав ординець, посміхаючись, – підете зі мною на литовців? Хіба не заслужили вони вашої помсти?

– Він піде, – буркнув Данило, кивнувши на молодшого брата. – Я не можу.

– Чому?

– Моя дружина – племінниця Міндовга. Я йому слово дав, що не порушу кордону.

– Але він, напевно, теж тобі слово дав? – зробив припущення Бурундай, продовжуючи посміхатися своєю застиглою, мертвою посмішкою, яка зачіпала тільки губи, але не очі.

– Різні це слова, – відповідав Данило. – Я своє назад не візьму.

З тим і поїхав, залишивши Василька з тартарином. Вони разом у похід вирушили, разом Литву топтали і палили, але Бурундаю цього мало було, він, повертаючись, поперед себе гінця послав із грамотою, а в грамоті тій було написано: «Зустрічайте мене, якщо ви в мирі зі мною, а хто не зустріне – з тим я у війні». Данило, пославшись на невідкладні справи, відправив замість себе Лева. Це розлютило Бурундая до такої міри, що він на князівського сина руку підняв.

– Ось сюди вдарив, – повідав Лев, поставши перед батьківськими очима. – А дари твої по всій юрті розкидав і ногами топтав. Стратити тебе погрожував.

– Нехай спробує, – сказав на це Данило, перебуваючи думками десь далеко.

– Сподіваєшся в Холмі відсидітися? – запитав Лев. – Не вийде.

– Чому не вийде?

Данило, дивився в одну точку перед собою, повільно перевів погляд на схвильованого сина.

Лев нервово ходив з боку в бік, чимось нагадуючи того звіра, ім’ям якого його нарекли. Звіра, якого посаджено в клітку і який не знає, як вибратися на волю.

– Бусурманин велів фортечні стіни розбирати. Щоб каменя на камені не залишилося. Мене в Стіжок направив, Василька в Кременець. Лучеськ вже голий стоїть, весь як на долоні, приходь і забирай. Даремно, виходить, обороняли.