Розділ «VII Схід і захід»

Схід і захід

Покої, відведені князеві Данилу в палаці Батия, сяяли натужною, непотрібною розкішшю. Вони були створені не для зручності, а для того щоб викликати захват і пригнічувати одночасно. Дивись, гостю, який багатий хазяїн, що тебе приймає! Бачиш ці світильники з чистого золота? А обтягнуті знизу догори шовком стіни? Відчуваєш, як потопає твоя нога по саму кісточку, ступаючи по цих пухнастих килимах? Яке задоволення відчуває твоє тіло на цих м’яких перинах? Ось уміє хан піклуватися про тих, до кого ставиться прихильно. Зумій сподобатися йому – і він завжди виливатиме на тебе світло своєї милості.

Але на Данила вся ця розкіш не вплинула. Він звик жити просто, бо від надмірності старіє тіло і запливає жиром мозок. Не став він об’їдатися наїдками, переданими ввечері на численних золотих і срібних тарелях. Не спокусили його і красуні у напівпрозорих одежах, які з’явилися побажати йому доброї ночі. Навчені деяким руським словам, вони сказали, що готові танцювати для князя до ранку, а якщо він забажає, то задовольнити його й інакше.

– Спочити хочу, – відрізав Данило. – Ідіть. Не до вас мені.

Никодим, який чув цю розмову з іншої кімнати, зазирнув, щоб висловити свою підтримку, але теж був відісланий. Князь потребував підтримки не людини, а Бога. Довго молився він перед похідним складаним образом, просячи дати йому сили, мудрості й терпіння. Потім розстелив плащ поверх килима і ліг, підклавши під голову одну з численних подушок, розкиданих по підлозі.

Заснув одразу ж. Снів не бачив. А вранці, прокинувшись, зрозумів, що вчорашні молитви не допомогли. Бог залишив його з Батиєм наодинці. Наче хотів побачити, на що справді здатний князь Данило. І це принесло несподіване полегшення. Всевишній вірив у Данила. Знав, що той може перемогти самостійно. Треба було тільки виправдати цю довіру. Данило вирішив, що зможе.

Візит палацового доглядача не заскочив його зненацька. Перекручуючи руські слова, векиль повідомив, що великий хан запрошує гостя разом поснідати. Умитий, розчесаний і свіжий князь легко схопився на ноги і став підперезуватися мечем, але тартарин перелякано похитав головою і замахав руками:

– Ні! Не можна зброю! Так іди!

– Візьми хоч мене із собою, князю, – благально мовив Діонісій, якого Данило викликав для розмови про дружинників, що залишилися за стінами палацу.

– Ні, ні! – знову закричав векиль. – Сам іди.

– Чув, сотнику? – посміхнувся Данило. – Моє слово тут нічого не значить.

– Для мене значить, – заперечив сотник. – Накажеш померти, віддам життя за тебе, не задумуючись.

– Ти мені не мертвий потрібен, а живий. Чекай. Я повернуся.

Насправді Данило зовсім не був упевнений, що знову побачиться з Діонісієм, залишаючи покої і йдучи за векилем, що дрібно ступав довгим коридором, який то спускався донизу, то знову піднімався на кілька сходин. На кожному повороті, непорушні, наче зроблені з глини, стояли високі охоронники зі списами й оголеними мечами. Коли вони почали траплятися на кожному кроці, стало зрозуміло, що зовсім скоро Данило постане перед великим Батиєм. Не хотілося його так називати, але що вдієш, якщо він підкорив стільки країн і народів, примусив їхніх правителів служити собі. Силою чи хитрощами – це не мало значення. Головне, що зумів. І зараз Русь платила данину Золотій Орді, а не навпаки.

У грудях князя Данила зробилося порожньо й холодно, коли векиль привів його до височезних червоних дверей, кованих міддю. Здавалося, вони відчинилися самі по собі, наче паща величезного чудовиська. Проводир тут же упав ниць, як підкошений, і поповз далі рачки, лопочучи щось по-своєму. Два велетні в лускатих обладунках до колін розвели в різні боки запони червоного шатра, встановленого в тронному залі. Звідти вийшов чоловік з опухлим лицем і сережкою у лівому вусі та зробив запрошувальний жест. Данило зняв з голови шапку із соколиним пером і тримав біля грудей.

– Здрастуй, – сказав він.

Запухлий чоловік старанно повторив це слово і посміхнувся, розгорнувши рідкі вуса.

– Довгих і многих років тобі життя, хане, – вимовив Данило завчене вітання. Більше він не знав по-тартарськи жодного слова.

Векиль кудись подівся, а замість нього з’явився перекладач у руській сорочці із кісним коміром, з широкою бородою до середини грудей. Очі в нього були голубі, щоки рум’яні, губи червоні. Мабуть, добре йому жилося на тартарських хлібах.