Розділ «IV У далекі краї»

– Ти хоч знаєш, чортяко, скільки така кольчуга коштує? А меч? А кінь в бойовій збруї?

– Здогадуюся. – Гордій знову сплюнув і відвернувся. – Що ж, розв’яжете мене чи ні?

– Ні, – відповів Твердозуб. – Так іди. Не розвалишся.

– Адже побіжиш, – сказав Захар. – Побіжиш?

– Не знаю, – зізнався Гордій. – Ну, йдемо чи що?

І вони пішли. Здалеку їх можна було б вважати за трьох товаришів, що простують зеленим лугом. Тільки один надто вже понурий був і йшов неохоче. Був це, як легко здогадатися, Гордій, мастак ловити минів і робити ще багато інших корисних і хороших речей. Ось тільки красти не вмів він зовсім. Із цієї причини і не втік від Захара зі спорядженням. Сам Гордій біг і ховався, а совість йому говорила: стій, здайся, віддай украдене. Чим це скінчилося, читач уже знає. А тепер час сповістити йому, що за Гордієм і його стражниками стежили дві пари очей, що сховалися серед білих стовбурів березового гаю.

Це були вчений чоловік Никодим і Степанида, на прізвисько Тетеря. Обоє відмовляли товариша від небезпечної затії, але той уперся: мушу знайти зброю, і все тут. Хоч кілок на голові теши. Никодим до розуму Гордія волав, Степанида його лякати намагалася, але все марно. Трапляється, що думка засяде в мозку міцніше за скалку – не дає спокою, мучить, тривожить. Так і з Гордієм сталося. Він узяв собі в голову, що його приймуть у дружину, якщо він з’явиться в обладунках і зі зброєю.

«А кінь? – питав Никодим єхидно. – На своїх ногах бігати будеш? Тільки за кіньми не вженешся, коней тобі не наздогнати. Адже в них чотири ноги і бігають вони швидше».

«Мабуть, дадуть коня, – бурчав Гордій, насуплюючись, тому що розумів слушність товариша. – Або знайду десь».

«Украдеш теж? – втрутилася в розмову Степанида-Тетеря. – Але ж сам знаєш, що з конокрадами буває. У мішок і у вир. Свого коня людина завжди пізнає. Не сховаєшся».

«Я воювати поїду. Там іншого коня собі добуду, а цього відпущу – та й по всьому».

Розмови ці тривали давно, подорожні до них звикли і всерйоз не сприймали, поки не натрапили на стан дружинників, що зупинилися заночувати на пагорбі над річкою. І видно звідти далеко, і комарів вітер відносить, і вода питна поруч. Наламали хмизу, набили гусей-качок, розвели багаття – ось і стійбище готове. Гордій, покрутившись навколо, за дружинниками поспостерігав і вирішив: уранці хтось неодмінно до річки піде. У кольчузі, чоботях і з мечем не поплавати, тому все це добро на березі залишиться. Якщо взяти і сховатися, то потім, коли загін далі піде, можна в крадене обрядитися і до Холма відправитися, проситися в князеву дружину. Так, мовляв, і так, коня втратив, але решта при мені, і сам я не з полохливих.

Але задуми людські добрі лише доти, доки не починаєш утілювати їх. Саме тоді і виявляються вади, які раніше були непомітні, бо простий смертний не в змозі передбачити наслідки своїх учинків.

Приблизно так висловився Никодим, спостерігаючи, як ведуть до табору дядька Гордія. І закінчив:

– Ох ти, дурна голово! Застерігали ж: не лізь. Ні, не послухав. І як тепер бути?

– Іти треба, – відповіла, зітхаючи, Степанида.

Її голова, обмотана білою хусткою, скорботно хитнулася. Вона сиділа в тіні великої берези, оголивши ноги. Лице та ступні були засмаглі, як у бусурманки, а гомілки й стегна зберігали незайману молочну білість. По одній нозі повзло сонечко, яке Степанида направляла зірваною травинкою.

– Куди йти? – запитав Никодим, хоча відразу зрозумів, про що мовить супутниця.

– У стан, – відповіла Степанида, стежачи за сонечком із таким виглядом, ніби від його пересування залежало щось надзвичайно важливе.

– До дружинників?