Розділ «IX Шлях до перемоги»

Шлях до перемоги

Буває, дерево стоїть собі та й стоїть, а одного чудового дня викине нові пагони – і ось уже стало іншим, хоча, якщо не спостерігати за ним спеціально, можна не помітити змін, що сталися. Так, друзі мої, і з душею людською. Вона збирає, збирає, а потім несподівано оновлюється, чи до кращого, чи до гіршого, відразу не вгадати. Щось подібне сталося із Сартаком.

Тривалий час він таємно засуджував батька за зайву жорстокість, владолюбство, бажання всіх підім’яти, усе підгребти під себе. Повчання його слухав юнак не надто уважно, позаяк думав, що вони ніколи йому не знадобляться. Навіщо йому ламати хребти гінцям і виривати язики радникам? Він не такий, як Батий. Він буде мудрий, благородний і справедливий.

Проте, разом з цими думками, Сартак виношував інші. У глибині душі йому подобалося, коли люди тремтіли від страху при вимовлянні одного тільки імені хана Батия. Він любив, коли його зустрічали усмішками, але іноді, дивлячись на якого-небудь пихатого придворного, він подумки бачив його таким, що впав ниць, розпластаний біля його чобіт, таким, що цілує землю, якою вони ступають. У своїх нічних мареннях Сартак бачив себе рівним богам, чув пісні, складені на його честь, його любили одночасно усі жінки і дівчата своєї країни, а також інших країн, що вже примирилися з володарюванням Золотої Орди або тільки готувалися примиритися.

Докорінно Сартак змінився з появою Сніжани в його житті, а потім і в його спальні. Її рабська покірність пробудила в його душі все те найбільш низьке і бридке, що, зріючи, не давало врожаю. Ніколи ще Сартак не насолоджувався владою так гостро, як це було під час зустрічей із дочкою суздальського князя. Одного разу він велів Сніжані повзати рачки, зображуючи очеретяну кішку, а іншим разом виставив голою на мороз. Її рабська покірність подіяла на нього, як найкращий кумис у світі. Йому захотілося мати цілий гарем таких дівчат, які були б покірні його волі.

Він перестав прикидатися перед іншими і самим собою. Так, йому хотілося влади! Повної. Нічим необмеженої. І, щойно Сартак визнав це, йому стало за задоволення стежити за тим, як батько гне і ламає, ламає і гне чергового уруського князя. Розвага була тим більш захопливою, що впоратися з Данилом було непросто. Але Сартак бачив, як змінюється обличчя князя від кожної поразки його воїнів. Батько добре придумав зі змаганнями. Залишалося тільки дочекатися, коли буде оголошено поєдинок на бойових мечах. Сартак смакував видовище, під час якого відважні одноплемінники порубають повільних, неповоротких урусів. Цікаво, з яким обличчям спостерігатиме за цим князь Данило? Але ще цікавіше – побачити, як зігнеться його спина і похиляться плечі. Тому що після цієї поразки князю не оговтатися. Таж не із заліза він зроблений, не з каменю.

Гості поки що не підозрювали, який фінал змагань приготовлений для них. Усі вони були поглинені борецькими поєдинками на спеціально вироблених і зшитих та обрізаних по колу овечих шкурах. Проти трьох їхніх співвітчизників вийшло стільки ж найсильніших батирів Орди. Уже в цьому полягав великий обман. Вибір руських був дуже обмежений. Суперник мав багато сотень добірних борців, лучників, вершників. Вони справді були кращими.

Це розумів Сартак, це розумів його батько, усі глядачі й усі учасники змагання. Але лише князь Данило і його люди брали до уваги ще дещо, про що забули інші. Силу руського духу. Заступництво Всевишнього. Нарешті, просто удачу, без якої в Київській Русі ніколи не обходилися. Земля там була якась особлива? Повітря? Або, може бути, саме в тому місці небесне склепіння стоншується до такої міри, що це дозволяло встановлювати міцний, постійний зв’язок між вищим і земним?

Сартак, що з нетерпінням чекав розгрому противника, ніколи не замислювався про подібні речі. У його свідомості Всевишній був подібний до батька на троні, лише велетенський, дуже могутній, із громовим голосом. Обличчя в нього було пласке, вузькооке, з рідким заростом, а всіх, хто не був схожий на нього, він не удостоював своєї милості. Це був свій, зрозумілий і зручний бог, з яким про все вдавалося домовитися. Ось чому совість Сартака була чиста, як у немовляти, що ще не навчилося розрізняти, що добре, а що погано. Водночас думки його були темні й похмурі, як грозовий день. Він не пробачив князеві Данилу, який принизив його питанням.

Чи побачимо ми, як Сартак стріляє з лука або перемагає в поєдинках?

Ні, дурний урусе. Синові хана Батия зовсім не обов’язково битися самому, щоб здобувати перемогу за перемогою!

Сидячи в кріслі, установленому спеціально для нього майже на рівні з батьківським троном, Сартак жував сушені винні ягоди, гриз зацукровані горішки і жадібно стежив за першим поєдинком.

Правила були прості. Програвав той, хто першим торкався землі будь-якою частиною тіла, крім стопи і кисті рук. Від дружинників виставили Твердозуба, дужого малого на прізвисько Сохатий і, на подив багатьох, не такого вже молодого воїна Тараса Довгошапку, який, як з’ясувалося, довго жив серед тюрків, у яких навчився мистецтва єдиноборств.

Орду представляли троє силачів, які мали вищі борецькі титули арсланів, тобто «левів». Ба більше, один з них був двічі арсланом, що перетворювало його в так званого велетня, або аварга. Були й більш вищі щаблі, але, як правило, до них ніхто живим не добирався. Так, двічі лев був однооким, одновухим і розмовляв гугняво, в ніс, що, звичайно, не робило його менш небезпечним.

Незважаючи на мороз, тартарські борці роздяглися майже догола, залишившись у самих лише пов’язках на стегнах, які сяк-так прикривали пах і щілину між сідницями. Вони чекали сигналу між багаттями, розведеними для них. Руським ніхто грітися не запропонував. Вони вирішили, що стануть оголятися по черзі перед самим поєдинком.

І ось суддя вдарив калаталом у мідний диск, закликаючи першу пару в коло.

– Ну, пішов я, браття, – промовив Твердозуб, швидко скидаючи із себе все, крім білизни.

– Сорочку теж знімай, – сказав Тарас діловито. – Інакше за комір або рукав схоплять так, що не вирвешся. Тартари, он, маслом намащені, щоб із рук вислизати. Але й ми не дурні. Ось тримай. – Він простягнув миску з топленим баранячим салом. – І боротися зручніше, і тепліше. З Богом.

– З Богом, – зітхнула вся та невелика ватага, яка бажала перемоги Твердозубу.