Розділ «IV У далекі краї»

– Стрілою його, стерв’ятника! – підказував Твердозуб, який досі борсався на глибині. – Мій лук візьми. Без промаху б’є!

Але Захар не скористався порадою. Чи то побоявся згаяти час на пошуки стріли, чи надумав узяти злодія живцем. Мокрий і голий, він поліз схилом угору, не марнуючи сили на непотрібні гукання. Злодій явно не збирався розлучатися з украденим. Незграбно підкидаючи постоли, він замигтів сірою тінню серед рудих стовбурів і зелені.

Коли кремезний Твердозуб вибрався на берег, обох уже й слід прохолов. Стрибаючи то на одній нозі, то на другій, він натягнув штани, схопив лук, сагайдак і видерся на гребінь, де і стояв, крутячи мокрою головою і лаючись. У ліс не побіг, боявся залишити речі без нагляду. А раптом тут інші злодії ховаються? Дружинник без зброї і спорядження – не дружинник. Надають батогів і проженуть, як хлопчака, що нашкодив. Не можна було лізти в річку удвох, ніяк не можна.

– Захаре! – покликав Твердозуб. – Ти де? Зловив гниду?

Товариш не відгукнувся, лише сороки затріщали глузливо, милуючись зганьбленим воїном. Твердозуб ледь не пустив у них стрілу, стримався. Яка з цього користь? Зосталося лише сподіватися на спритність Захара. Якщо наздожене злодія, біди не станеться. А якщо упустить…

Про це навіть думати не хотілося.

Спустившись униз, Твердозуб став збирати речі. Потім без чобіт, зате в підперезаній кольчузі, забрався назад і почав міряти гребінь кроками, не в змозі вгамувати тривогу і гнів, що розпирали груди.

– Ну злодюго, – примовляв він, хитаючи головою, – ну сволоцюго. Лише попадись мені, всю душу з тебе витрясу.

Тим часом туманна поволока розійшлася остаточно, і зеленувата річка заблищала на сонці, як дорогий шовк, кинутий між жовтих берегів. Шумно пролетіли качки, сіли на воду, загалакали, сперечаючись, кому дістануться кращі шматки. З кущів на другому березі виглянула косуля і, витягнувши шию, стала недовірливо нюхати повітря. Упавши на одне коліно, Твердозуб узяв лук, але косуля, уловивши рух, зникла, залишивши позаду шарудіння листя.

Удача була явно не на боці дружинника. Він стиснув у кулаці натільний хрестик, збираючись попросити в Господа прощення за колишні гріхи, але тут до вух його долинув голос Захара. Голий, як черв’як, той іздалеку заклично махав руками:

– Швидше, Твердозубе! Зловив я його. Не втік, проклятий.

Навантажений своїм і чужим спорядженням, Твердозуб важко побіг до товариша. Дуже скоро, пихкаючи і відсапуючись, він стояв над викрадачем, руки якого були стягнуті за спиною вкраденим поясом. На лобі мужика синіла ґуля, що кривавила, одне око було підбите й дивилося крізь вузеньку щілинку між набряклих повік. Страху на обличчі мужика не було. Тільки досада.

– Він у балочці хотів зачаїтися, – збуджено розповідав Захар. – А я горою, горою. Уже пробіг, та дивлюсь: ялинка гойдається. Тут я його й упіймав. Він так перелякався, що не чинив опору.

– Ага, перелякався, як же. – Мужик, що лежав, сплюнув червоним. – Буду я своїх бити.

– Хто свій, хто свій? – дзвінко, як півень, заволав Захар. – Ти тать підлий, а я – закон княжий.

– Я відразу збагнув, що ви дружинники.

– От би і йшов собі, від гріха подалі. Ратників не чіпай, зрозумів?

– А якщо я теж хочу? – запитав мужик. Ґуля на його лобі розрослася до розмірів великого яблука.

– Що? – взявся в боки голий Захар. – Що ти хочеш, баньки твої безсоромні?

– Ратником… У дружину княжу.